— Гм-м-м-м, — протягнув він, відкидаючись на спинку крісла й закидаючи ноги. — Безстрашна войовниця переживає хвилину слабкості. Це прекрасна мить, яку варто цінувати.
Кивнувши до себе, він зітхнув і натиснув на кнопку, що мигала в нього на підлокітнику. Один з екранів повернувся до нього.
Користуватися безпровідним зв’язком дозволяли лише в разі крайньої потреби. Гешо ж, вочевидь, термін «крайня потреба» розумів по-своєму й добився для себе виняткових умов, щоб обійти заглушки на борту «Мір і ваг». Мабуть, підслуховувати його розмову було не дуже чемно, але ж він сидів просто біля мене. Та й значок мій перекладав усе, що він казав, хотіла я того чи ні.
На екрані з’явився кіцен — чи то пак, судячи з темних і світлих плям на хутрі, кіценка — у підкреслено строгому костюмі з яскравого шовку й шапочці. Вона поклонилася Гешо.
— Ваша Не-Величносте Не-Королю, — привіталася вона. — Я дзвоню спитати вашої поради щодо завтрашнього голосування за національний податковий фонд.
Гешо почухав мордочку.
— Боюся, так не можна, сенаторко Аріє. Наші куратори зі Старшини кажуть, що я маю забагато впливу на сенат.
Сенаторка спаленіла:
— Але, Ваша Не-Величносте, сенат проголосував проти вашої пропозиції.
— Так, і правильно зробив, — відповів він. — Але в Старшині вважають, що це я наказав їм проголосувати навпаки, завдяки чому продовжую маніпулювати вами.
— Складна ситуація, — промовила сенаторка Арія. — То що накажете вчинити?
— Ну, схоже… Схоже, Старшині хотілося б, щоб ви обрали те, що хочете самі.
— Понад усе у всесвіті я хочу почути волю короля.
— А що, коли його воля — щоб ви були собою?
— Безперечно. Котрою собою ви хотіли б мене бачити?
— Напевно, такою, яка сама обирає, як їй проголосувати, — сказав Гешо. — Як гадаєте, ви так зможете?
— Авжеж, бо так Старшина не скаже, що нами керує щось інше, окрім долі. — Сенаторка Арія ще раз поклонилася: — Ми шукатимемо вашого впливу на всесвіт, що проявиться в розподілі голосів. Мудре рішення, Ваша Не-Високосте.
На тому вона урвала зв’язок. Гешо зітхнув.
— Вони такі… вірні вам, — зауважила я.
— Ми стараємося, — відказав він. — Нам це дуже непросто. Усе життя мене вчили відповідально висловлювати власну волю, але я не знаю, як її не виражати. — Він потер скроні, заплющивши очі. — Зараз ми мусимо перейняти звичаї Старшини, або ж нас завоюють, якщо повернуться люди. А це — мій найбільший страх. Під час Першої людської війни вони напали на нас. Їхній ватажок заявив, що наше спільне минуле перетворює наш світ на людську колонію. Фе. Аж хутро дибки стає. Якщо хочемо бути готовими, мусимо змінитися, але зміни даються нам важко. Мій народ не дурний і не слабкий. Просто впродовж багатьох віків єдиною непорушною силою, на яку він покладався, був престол. Якщо різко його відібрати, це ніби зняти пов’язку з рани до того, як вона загоїлася.
Слухаючи його, я згідно кивала, хоч це й було тупо. Бо забрати в Гешо одноосібну владу — розумний крок. Наскільки ж глибоко в минулому має застрягнути культура, у якій досі практикується спадкоємна монархія? Військова диктатура, за якої до влади приходять найсильніші пілоти й адмірали, що довели свою гідність у бою, — набагато кращий варіант.
— Може, не варто так перейматися через людей? — спитала я. — Ну, тобто вони можуть узагалі більше не повернутися.
— Можливо, — згодився Гешо. — Від самого дитинства мене вчили ставити інтереси планети попереду власних. Багато віків ми намагалися повернути сутінкових мандрівників, але мусимо нарешті визнати правду. Цитоніків серед нас більше не буде. Цей привілей ми давно втратили.
Він підняв очі до мене.
— І не жалійте мене через втрату влади. У сиву давнину мій пра-пра-прадід повів наші об’єднані війська проти людського вторгнення. Мечем він давав відсіч гігантам. До нього даймьо[4] сімнадцяти кланів постійно були готові до війни. Я завжди мріяв стати капітаном власного корабля. Це буде пречудово. Головне, щоб мій народ не розчинився в Старшині, як крапелька крові — в океані.
— Не знаю, Гешо, чи варте воно цих старань, — сказала я, умощуючись зручніше. — Я про ваші зусилля пристосуватися до того, якими вони хочуть нас бачити.
— У такому разі нам залишається лише сидіти на своїх планетах без гіперприскорювачів. Мій народ уже якось це спробував, і нам душно. Єдиний спосіб жити повноцінно — грати за правилами Старшини.
— І попри те, діони й інші панівні види називають себе вищими расами, — мовила я. — Дарма що такі горді своїм розвитком, вони й далі займаються нічим іншим, як поневоленням решти.