Я глянула на нього, поки кіцен намагався говорити з напускною недбалістю, і мимоволі посміхнулася. Він пробував вивідати, чи знаю я щось про гіперприскорювачі Старшини, але це в нього виходило не краще, ніж у мене. Нараз відчула приязнь до цього крихітного кудлатого диктатора.
— Гешо, мені невідомий принцип роботи їхніх гіперприскорювачів, — тихо промовила я, ступаючи в док для шатлів. — Я цитонікиня й можу, за потреби, телепортувати власний зореліт, але це вкрай небезпечно. Я тут, зокрема, бо так мій народ може отримати доступ до безпечнішої технології, якою володіє Старшина.
Перезирнувшись із Корі, Гешо задумався над моїми словами.
У доку було гамірно, бо всі пілоти сідали в шатли, які доправлять їх до домівок на Міжзір’ї. Кіцени вже зайняли свої місця, але Гешо — повагавшись хвильку — махнув Корі спрямувати платформу ближче до мене.
— Ви — мандрівниця в сутіні, — промовив він. — Цього я не знав.
— Говорити про таке мені не дуже зручно, — зізналась я. — Не те щоб я не хотіла, щоб ви знали, просто… це трохи дивно.
— Якщо в нас нічого не вийде, — тихенько сказав Гешо, проводячи лапкою по доку, — коли щось піде не так, відвідайте мій народ. Наших сутінкових мандрівників уже давно нема, але в нас залишилися записи деяких їхніх традицій. Можливо… Можливо, наші народи спільно знайдуть секрет старшинської технології.
— Я запам’ятаю вашу пораду, — мовила я. — Але сподіваюся, у нас усе вийде. Або ж я зможу… — затнулась я.
Дурепа. Ти що робиш? Вирішила відкрито, посеред ворожого доку, сказати йому, що шукаєш способу викрасти технологію?
Але Гешо, схоже, усе зрозумів.
— Мій народ, — повів він тихенько, — уже якось пробував викрасти технологію Старшини. Було це кількадесят років тому, і це… негласна причина, чому нам довгий час відмовляли в громадянстві.
Мені перехопило подих, і я не стрималася:
— У вас вийшло?
— Ні, — відповів Гешо. — У ті часи престол обіймала моя бабця. Вона спланувала одночасне викрадення трьох старшинських кораблів — усіх із гіперприскорювачами. Після того всі вони перестали функціонувати. Коли інженери оглянули відсіки з двигунами, то знайшли лише пусті ящики.
Як на M-Боті, подумала я.
— Старшинські гіперприскорювачі автоматично телепортуються, коли їх викрадають, — додала Корі. — Вони залишають корабель. Це одна із причин, чому, навіть після кількох століть, технологія залишається загадкою для всіх.
Гешо кивнув.
— Знання про це далися нам дорогою ціною.
— Дивно, — мовила я, — дуже дивно.
Ще одна перешкода, яку слід здолати.
— Так я і зрозумів, що найкращий спосіб допомогти моєму народу — прийняти правила Старшини, — сказав Гешо. — Але… подумайте над моєю пропозицією. У мене таке відчуття, ніби нами користаються для чогось у цьому проекті. Я не довіряю Вінзіку та його департаменту. Якщо повернетеся додому, розкажіть своєму народові про мій. У нас багато спільного, капітанко Аланік: поневолені людьми в минулому, іграшки Старшини сьогодні. Ми могли б бути союзниками.
— Я… Я ціную вашу довіру, — мовила я. — Вважайте мене своєю союзницею, Гешо. Хай що там було б.
— Значить, у нас спільна доля, і ми рівні, — зубато посміхнувся він. — Хіба що, коли знову будемо воювати з людством, першу людину вб’ю я.
Я натягнула криву посмішку.
— Ха! Вважатиму це за обіцянку. Щасти вам, капітанко Аланік. Ми все здолаємо разом.
Корі скерувала платформу далі, і я відчула, що щиро бажаю бути Аланік. Можливо, так у нас щось би й вийшло спільно — зі знаннями Гешиного народу, що помножені на військовий досвід мого. От лишень мій народ — люди. Ті самі, через страх перед якими він вирішив прийняти суворі вимоги Старшини.
Раптово я відчула всю небезпеку цих балачок із Гешо. Звісно, у доку було шумно, але наша розмова стосувалася зради проти Старшини. Що буде зі мною, якщо мене, людину, заарештують у подобі Аланік? А повітря чим пахне? Мастилом. Засобом для стерилізації. Нічого підозрілого.
Треба нарешті навчитися винюхувати присутність Вейпор, до того як вступати в підозрілі балачки.
Цього разу на борту шатла я була сама. Наближаючись до міста, готувалася, що от-от музика зірок стихне. Навіть готова до того, я щоразу відчувала втрату.
Вони мінімізують бездротовий зв’язок, але він усе одно є. Він необхідний їм для існування. Це я ще могла зрозуміти. Їм треба тримати баланс між страхом перед делверами й потребою комунікувати.
Поки міркувала про це все, я збагнула ще дещо. Демонстранти, їх більше не було. Я вже так звикла бачити на краю міста їхню групу з транспарантами про захист прав «нижчих видів». Проте зараз там було пусто: сміття, яке залишили демонстранти, прибирали діони в коричневій смугастій уніформі.