— Чудово, — сказав він. — У пам’яті дрона купа вільного місця. Зараз відформатую його й запишу новий код. Це займе кілька хвилин. Вам доведеться залізти під мене й зняти необхідні системи з мого корпусу.
— Мого корпусу! — свиснула Слимачка з крісла.
Трясця. Цікаво, чи місіс Хамвіт її не бачила? Бо я щось не могла пригадати.
М-Бот спроектував для мене голограму своїх механізмів, підсвітивши необхідні системи. Я кивнула, вилізла з кабіни й накрила його брезентом, прив’язавши кінці до злітного майданчика.
— Місіс Хамвіт бачила Слимачку? — запитала я. — Ти часом не знаєш?
— Важко сказати, — відповів М-Бот. — Слимак переважно сидить у вашій кімнаті й у мене в кабіні. Ви самі просили місіс Хамвіт не прибирати в цих місцях.
— Так, але Слимачка рідко залишається там, де я її лишаю. Підозрюю, місіс Хамвіт розвідує тут усе, тому якщо триматиму вдома інвазійний вид, можуть бути неприємності.
— Я все одно вважаю, що ви занадто суворі до місіс Хамвіт. Вона мені подобається. Дуже мила жіночка.
— Занадто мила, — зауважила я.
— Хіба таке можливо?
— Так. Надто, якщо ти креллка. Не забувай, що ці істоти зробили — і продовжують робити — з нашим народом на Детриті.
— Я нездатний забувати.
— Та невже? — спитала я. — І наскільки ж добре ти пам’ятаєш своє життя до зустрічі зі мною?
— Це інша річ. До речі, надійшло повідомлення від Куни. Вони запитують про ваші справи з тренуванням загону. Відправити їм черговий формальний звіт про перебіг справ?
— Так. Головне, щоб було не занадто особисто.
— Рано чи пізно доведеться поговорити з ними.
— Якщо спершу я не втечу звідси з гіперприскорювачем, — мовила я, закріплюючи останній куток брезентини.
Мені зовсім не хотілося бачити Куну та їхню страшну посмішку. Вони знали більше, ніж казали, тому я розважила: коли тримати з ними дистанцію, матиму більше шансів не попастися в тенета, які вони плели.
Я дістала інструменти, заповзла під М-Бота й взялася до роботи. Він люб’язно спроектував необхідні схеми собі на фюзеляж, щоб я могла легко виконати все крок за кроком. Знявши першу панель, я нараз пригадала, як працювала сама в печері на Детриті, уперше запускаючи зореліт. Дивно, з якою теплотою згадалися мені ті дні. Захват від того, що мене прийняли в академію та завдання полагодити власний корабель, яке постало переді мною.
Який чудовий, незабутній період життя це був. Але, згадуючи про нього, я мимоволі подумала про своїх друзів. Не минуло й двох тижнів, та здавалося, спливла ціла вічність, відколи я слухала, як Недд підколює Артуро, а Кіммалін розкидається вигаданими приказками.
Сюди я прилетіла заради них. Них і всього Детриту. З цією думкою заходилася длубатися у фюзеляжі М-Бота. Більшість дротів була акуратно змотана, організована й позначена Роджем ще з часів реставрації М-Бота. Мій друг гарно постарався, і я швидко визначила необхідні мені системи.
— Що ж, ось це — один із твоїх голографічних модулів, — мовила я, постукуючи ключем по коробці. — Якщо зняти його, чи не на чверть ти знову повернешся до свого початкового вигляду. Ти до такого готовий?
— Взагалі-то… ні, — зізнався він. — Трохи навіть нервую.
— Ти можеш нервувати?
— Я намагаюся робити, як ви наказали, — мовив М-Бот. — Кажу, що в мене є емоції, а не лише їхня симуляція. І… так, я нервую. Що, як мене побачать?
— Для того я тебе й накрила. Без цього модуля ніяк. Інакше дрон буде занадто видимим.
— Добре, — погодився М-Бот. — До того ж… До того ж це була моя ідея. Я ж добре придумав, так?
— Повтори це запитання, коли в нас усе вийде, — сказала я, глибоко вдихнула й відчепила невеличкий голографічний проектор із вбудованим процесором для активного камуфляжу. Більший і складніший за мій браслет, він однаково поміщався в дрон.
— Тепер я наче голий, — поскаржився М-Бот. — Голий-голісінький. То це так почуваються голими?
— Думаю, це щось на кшталт того. Як там процес перепрограмування?
— Усе добре, — відповів він. — Цей дрон матиме… менше обмежень, ніж у мене. Наприклад, я не копіюю на нього частину коду, яка забороняє мені літати самотужки. Він буде ніби я, тільки краще.
Це поставило мене в глухий кут.
— Ти програмуєш йому особистість?
— Аякже, — мовив М-Бот. — Хочу, щоб у моєї дитини було тільки найкраще.
Дитина. Трясця, а я й не подумала…
— То он як ти до нього ставишся?
— Так. Це буде моя…
Цок. Цок-цок-цок-цок.
Наморщивши чоло, я відклала голографічний процесор вбік і перейшла до інших компонентів, які були мені потрібні.