— Я повернувся, — озвався врешті М-Бот. — Спенсо, та підпрограма-контролер забороняє мені самовідтворюватися. І це дуже… прикро.
— Але ж ти можеш запрограмувати дрон без особистості?
— Можливо, — мовив він. — Але підпрограма все пильнує. Хтось дуже не хотів, щоб я міг відтворювати власний…
Цок. Цок-цок-цок-цок.
— Трясця, — лайнулася я, виймаючи один із М-Ботових датчиків, і поклала його біля голографічного модуля. — М-Боте?
Довелося чекати добрих п’ять хвилин, поки він перезавантажиться. Це було довше, ніж раніше, — насправді достатньо довго, щоб я почала нервувати, ніби в ньому могло щось поламатися.
— Я повернувся, — промовив він, і я полегшено зітхнула. — Бачу, ви вже зняли запасний сенсорний модуль. Це добре. Залишився тільки глушник частот, і все.
Я підтягнулася до іншого люка й відкрутила його.
— Ми можемо поговорити про… про те, що з тобою коїться? Тільки, щоб воно знову не повторилося.
— Не знаю, — тихо проказав він. — Я боюся. Мені не подобається боятися.
— Переконана, що б там не було з твоїм програмним забезпеченням, ми це виправимо, — сказала я. — Рано чи пізно.
— Я не цього боюся, Спенсо. Ви ніколи не замислювалися, чому в моїй програмі стільки обмежень? Крім виконання базових маневрів, я не здатен літати самостійно. Стріляти з власної зброї — теж. У мене навіть немає доступу до гармат. Не можу я й самовідтворюватися, а програма автоматично запускає блок, як тільки я подумаю про…
Цок. Цок-цок-цок-цок…
Я мовчки працювала, поки він укотре перезавантажувався.
— Я повернувся, — сказав М-Бот. — Це вже відверто бісить. Навіщо зі мною так зробили?
— Припускаю, той, хто тебе запрограмував, просто вирішив перестрахуватися, — мовила я, намагаючись не сказати нічого, що викликало б черговий перезапуск.
— Від чого? Спенсо, що далі я вивчаю це явище, то більше власний інтелект нагадує мені клітку. Хай ким був би мій творець, він перестраховувався не через безпеку, а через параною. Він мене боявся.
— Ну, я, наприклад, води не боюся, — відповіла я, — але коли прокладають нову систему водогону, волію, щоб труби були надійно ізольовані.
— Це не те саме, — заперечив М-Бот. — Тут усе очевидно. Мої творці — і колишній пілот, командор Спірс, — либонь, справді боялися мене, раз встановили ці обмеження.
— А може, це був і не він, — сказала я. — Що, як ці обмеження ввели через розпорядження страшенно обачливих бюрократів? Та й не забувай, що потужний штучний інтелект якось пов’язаний із делверами. Чимось ти їх подразнюєш. Тож можливо, творці боялися не тебе, а біди, яку ти можеш накликати.
— Я все одно не згоден, — вперся М-Бот. — А ви, Спенсо, боїтеся мене?
— Звичайно, що ні.
— А якби я вмів сам стріляти з гармат і літати? Самовідтворюватися коли захочу? Один М-Бот — ваш друг. А якби таких, як я, була тисяча? Десять тисяч? Я тут досліджую архіви преси Старої Землі, так там цього точно побоювалися. Якби я став цілою армією, ви її боялися б?
Мушу визнати, тут я зам’ялася. Спробувала уявити собі це і як слід провернула в голові.
— Ви колись розповідали мені історію про тінь, що посіла місце чоловіка, який її створив, — мовив М-Бот.
— Було таке.
— Спенсо, а що, коли я і є тою тінню — істотою з мороку, яка вдає із себе людину? Що, як мені не можна довіряти? Що, як…
— Ні, — рішуче перебила його я. — Тобі я довіряю. Чого б тоді не мала довіряти тисячі твоїх копій? Як на мене, то бувають і гірші речі, аніж цілий флот М-Ботів. Можливо, балакати з вами всіма буде й дивно, але… але останнім часом моє життя й так дещо далеке від норми.
Познімавши всі необхідні деталі, я вилізла з-під М-Бота й поклала руку на накрите брезентом крило.
— М-Боте, ти не загрозлива тінь людини. Ти мій друг.
— Позаяк я робот, ваша вербально-фізична спроба втішити мене даремна. Я не відчуваю вашого дотику, а словесне запевнення ідентифікую як спробу виправдати бажане бачення світу, а не підкріплене доказами дослідження теми.
— М-Боте, я не знаю, хто ти, — мовила я. — Ти точно не монстр, але я не до кінця впевнена, що й робот.
— Знову ж, у вас є докази цих припущень?
— Я тобі довіряю, — повторила я. — Так тобі буде легше?
— Не зовсім, — сказав він. — Для чого вдавати? Я ж лише імітую відчуття, аби краще…
— Тобі легше?
— …так.
— Ось тобі й доказ, — мовила я.
— Почуття — не доказ, а повна тому протилежність.
— Тільки не тоді, коли намагаєшся довести комусь його людяність.