Я усміхнулася й пірнула під брезент, який не сильно натягнула біля кабіни, щоб підібратися ближче до неї.
— Як бути з дроном, якщо ти не зможеш його перепрограмувати?
— Я можу це зробити, — наполіг М-Бот. — Просто він матиме звичайний, базовий набір програм, без особистості й симуляції емоцій.
— Але й цього буде досить, — сказала я. — Тоді продовжуй працювати.
Я почухала Слимачку, узяла її на руки, зібрала деталі, які зняла з М-Бота й повернулася в кімнату. Наступне завдання М-Бот вивів на екран тамтешнього комп’ютера. Мені треба поєднати сенсорний і голографічний модулі з глушником, а тоді помістити все це в коробку, яку він замовив. Я сіла за роботу, виконуючи його інструкції.
Часу на це пішло менше, ніж я сподівалася. Усе, що лишалося зробити мені, — це об’єднати все так, щоб під’єднати систему до днища дрона. Воно звисатиме з нього, наче фрукт на гроні — не надто елегантно з погляду дизайну, але так дрон зможе активувати камуфляж, записувати побачене й ховатися від сенсорів руху. Теоретично, я зможу випустити його у вбиральні «Мір і ваг», щоб він тихо й непомітно пролетів в інженерний відсік і пофотографував там усе.
М-Бот вважав, що самих лише знімків буде недостатньо, і наполягав додати весь сенсорний модуль для заміру всього, наприклад, радіації. Але в мене було деяке передчуття, мабуть, пов’язане з моїм даром. Я наблизилася до розгадки таємниці цитоніків і того, як їх використовує Старшина. Залишилося тільки побачити їхні гіперприскорювачі…
— Спенсо? — промовив М-Бот. — Під вхідними дверима хтось стоїть.
Я сердито підняла голову від роботи.
— Це Хамвіт? Треба її якось здихатися. Мабуть, відправлю її у відпустку на кілька днів. Не можна, щоб Куна довідалися про…
— Це не вона, — сказав М-Бот, виводячи на екран зображення з камери над дверима.
Це були Морріумур. І чого б то вони прийшли до мене? Я й подумати не могла, що їм відомо, де я живу.
— Я розберуся, — мовила я.
28
До цього часу я більш-менш навчилася розуміти міміку діонів.
Наприклад, якщо вони витягували губи в лінію — не оголяючи зубів — це було щось на кшталт нашої усмішки: висловлення вдоволення й відсутність агресії.
— Морріумуре? — запитала я з порога. — Щось сталося?
— Усе добре, Аланік, — відповіли вони. — Звісно, наскільки може бути добре, зважаючи, що ми не літаємо. Здається, ви й самі колись казали, що вам не подобаються вихідні.
— Так, — погодилась я.
— Я не можу стверджуватися, коли не літаю, — сказали Морріумур. — Це мене турбує. Мені залишилося небагато, але це не означає, що я хочу, аби виникла потреба битися з делвером. Чи добре бажати катастрофи, аби довести, що я гідні бути собою?
— Я думала про щось подібне, — мовила я, стоячи у дверях. — На рідній планеті мені так хотілося літати, що я не могла дочекатися, коли на нас нападуть, щоб можна було побувати в бою. Але водночас мені цього не хотілося.
Морріумур зробили згідний жест і продовжили стояти. Хоч міміку їхню я розуміла, проте мова жестів діонів залишалася для мене загадкою. Це була ознака знервованості, чи що?
— Дивно це, еге ж? — зрештою озвалися вони. — Аланік… нам треба поговорити. Я хочу знати правду. Чи варта ця гра продовження?
Я відчула укол паніки. Вони все знали. Але звідки? Я переживала, що мене розкусить Вейпор або Брейд щось утне, та не могла запідозрити Морріумура. Не була готова до…
— Чи гідні я продовжувати тренування? — запитали Морріумур. — Чи варто й надалі вдавати, що мені є місце в загоні, чи, може, краще все покинути?
— Морріумуре, ви молодець, — чесно сказала я. — Це правда. З огляду на те, скільки літаєте, ви — першокласний пілот.
— Правда?
— Правда, — підтвердила я.
Повагавшись, вийшла надвір. Не хотілося запрошувати їх усередину, коли я працюю над таємним проектом.
— Хочете поговорити? Ходімо прогуляємося. Ви ж тутешні, так?
— Так, — відказали Морріумур і вже не так напружено продовжили: — Обоє мої родителі прожили тут усе життя. Тут неподалік є гарний водяний сад! Ходімо покажу.
Я замкнула двері й набрала на браслеті повідомлення для М-Бота, послуговуючись сонівським шифром: «Іду прогулятися. Усе добре. Скоро повернуся».
Морріумур знову стиснули губи в спокійну лінію, і я помітила, що їхній правий бік червоніший, ніж був ще кілька днів тому. Задумалася, чи не ознака це того, що вони ще на крок наблизилися до народження. Однак чи доречний тут термін «народження»?
Вони легесенько махнули мені, тримаючи долоню доверху. Цей діонівський жест неабияк відрізнявся від заклику чи помаху, який зробили б на Детриті. Я пішла за ними хідником, злившись з натовпом істот, які ходили цими вулицями без упину. Через постійну присутність народу я почувалася в пастці.