Щось подібне я інколи відчувала у Вогненній. Частково саме через це втікала в дальні печери. Мені не подобалося постійно бути оточеною людьми, які вічно товклися там. Морріумур же ніби й не помічали натовпу. Вони йшли побіля мене, склавши руки за спину, щоб нікому не заважати. Ніхто на вулиці не зважав на льотний однострій, тоді як на Детриті пілотів поважали й поступалися їм дорогою. Тут же ми були лише двома незнайомими обличчями в морі чудасій.
— Це добре, — промовили Морріумур. — Так чинять друзі — гуляють разом.
— Ви так кажете, ніби… це для вас новий досвід.
— Так і є, — відповіли вони. — Два місяці життя — невеликий термін, та й… чесно кажучи, мені важко заводити друзів. Мій правий родитель уміють розпочинати розмови й зближуватися з іншими, однак цього їхнього вміння поточна моя версія не успадкувала.
— Трясця, — лайнулась я. — Скажу відверто, Морріумуре, від ваших слів мені мозок скипає. Ну, тобто ви пам’ятаєте лише дещо, що знали ваші родителі, але не все?
— Так, — мовили вони. — Дитина, якою я стану, теж успадкує суміш спогадів обох родителів, але з деякими пробілами, які ми заповнимо власним досвідом. Звісно, набір спогадів змінюватиметься залежно від того, скільки разів ми повертатимемося в лялечку.
— Ви говорите так… щиро, — зізналась я. — Але мені не подобається ідея суспільства, яке змінює особистість когось до його народження.
— Це не суспільство, а мої родителі, — пояснили Морріумур. — Просто вони намагаються підібрати мені особистість, що матиме найвищі шанси на успіх.
— Але якщо вони не оберуть вас і спробують ще раз, для вас це ж буде те саме, що смерть.
— Не зовсім, — сказали Морріумур, скидаючи головою. — А коли б це й було так, мене неможливо вбити, бо я — гіпотетична особистість, а не остаточна. — Вони зморщили губи, що в діонів було ознакою дискомфорту. — Я хочу народитися. Думаю, з мене вийде відмінний пілот, а, з огляду на цю програму, пілоти нам необхідні, чи не так? Тож буде не так уже й погано, якщо народиться діон, які хочуть літати.
— Схоже, це те, що потрібно вашому народові, — мовила я, обходячи плинну істоту, схожу на живу калабаню з двома величезними очиськами. — У цьому то й проблема. Якщо суспільство переконане, що найкраще — щоб його громадяни були неагресивні, народжуватимуться тільки такі діти, які продовжуватимуть цей світогляд. Так не буде нікого, хто покаже хибність такого стандарту.
— Я… — опустили очі Морріумур, — я чули, що ви сказали Гешо вчора. На «Мірах і вагах» дорогою назад.
Спочатку я подумала, що вони мають на увазі розмову про гіперприскорювачі, і на секунду запанікувала, а тоді пригадала про іншу, яка сталася дещо раніше — у якій ми нарікали на Старшину й діонів із їхнім елітарним, снобістським ставленням до «нижчих видів».
— Розуміємо, ви недолюблюєте Старшину, — сказали Морріумур. — Ви вважаєте співпрацю з нами неприємним, але необхідним, обов’язком, меншим злом. Але я хотіли б показати вам, що Старшина може бути прекрасна. Можливо, ми й справді дещо занадто елітарні й не бажаємо бачити того, що можуть дати нам інші види, але ця станція — і десятки подібних до неї — живе в мирі вже не першу сотню років. Старшина дала моїм родителям хороше життя, і ним насолоджуються мільйони різних видів. Завдяки контролю над гіперприскорювачами нам вдалося уникнути непотрібних страждань. У нас не було великих конфліктів аж від часів Людських війн. Коли якийсь вид стає агресивним і небезпечним, ми його ізолюємо. Це не так уже й погано. Ми не зобов’язані ділитися своїми технологіями з тими, хто не збирається жити в злагоді.
Морріумур провели нас кількома вулицями повз численні крамниці й будівлі з вивісками, яких я не могла прочитати. Я намагалася не піддаватися враженням від усього цього й не витріщатися на кожнісіньку чудернацьку істоту. Та це було неможливо. Які таємниці приховують вони за цим фасадом, який, дещо аж занадто, намагається створювати приємне враження?
— А як щодо тих, хто не приймає чи відверто критикує ваше суспільство? — запитала я. — З ними що? Як-от із тими, що протестували перед доками? Де вони зараз?
— Вигнання — доля багатьох, хто створює клопоти, — промовили Морріумур. — Але знову ж таки, чи завинили ми іншим право жити на наших станціях? Та й чи не варто подумати про тих, кому ми допомагаємо, замість дрібки видів, яким ніяк не вдається інтегруватися?
Мені здавалося, що саме ті, хто не вписувався сюди, були найважливішими — справжнім мірилом того, чого вартувало життя в Старшині. До того ж я нагадала собі головний факт: цей народ пригнічував і намагався знищити мій. Усіх подробиць я не знала, але, зі слів Ба, мої прямі предки з «Нескореного» не брали участі у війні. Їх зневажали лише за те, що вони люди, і переслідували, допоки ті не розбилися на Детриті.