Само собою. Авжеж, діони здатні кохати. Хай навіть мені й було складно уявити, щоб між настільки дивними істотами могло існувати настільки людське явище, як кохання.
Біля нас пробігло кілька креллівських дітлахів, одягнених у маленькі скафандри з двома додатковими ногами, які, либонь, допомагали молодим крабовидним істотам тримати рівновагу. Вони збуджено вимахували руками, висловлюючи захват. Це… це Старшина…, нагадала я собі. А це — крелли. Вони намагаються знищити мій народ. Не втрачай пильності, Спенсо.
Але ці діти не обманювали. Дорослі ще могли розігрувати ігри, у які, як на мене, грали тут геть усі. Діти ж ущент розбивали мою теорію.
Уперше від прибуття сюди я відчула, що розслабилася. Переді мною були звичайні діти. І відвідувачі парку, які прогулювалися тут усюди, — навіть крелли — не хотіли мене вбивати. Вони, імовірно, навіть не здогадувалися про існування Детриту.
Це все був… народ. Простий народ. Хай і всі вони мали дивні тіла й життєві цикли. Але вони жили. І кохали.
Я глянула на Морріумура, чиї очі блищали від емоції, яку я миттю розпізнала. Замилування. Вони згадували щось, що робило їх щасливими. Не усміхалися, а сиділи зі звичним діонівським виразом — зі стисненими губами, — але це було те саме.
Зорі милі. Я більше не могла розігрувати із себе войовницю. Вони мені не вороги. Якась частина Старшини — безперечно, так, але тут… тут жив простий народ. І місіс Хамвіт, напевно, ніяка не шпигунка, а просто добра господиня, якій хотілося, аби я була нагодована. А Морріумур… вони просто хотіли стати пілотом.
Морріумур хотіли літати. Зовсім як я.
— Ви чудовий пілот, — повторила я. — Це правда. Ви дуже швидко схоплюєте все, і це просто неймовірно. Тож не кидайте цієї затії. Продовжуйте літати й доведіть Старшині, що такі, як ви, потрібні.
— Та чи так це? — спитали Морріумур. — Чи справді я їм потрібні?
Я підняла очі на водяні кулі, що, переливаючись, підіймалися в повітря. Навколо мене радісно верещали діти щонайрізноманітніших видів.
— Я знаю безліч історій про войовників із Кадаміку — святої книги мого народу, — мовила я. М-Бот навчив мене термінології народу Аланік, щоб я могла вживати її в розмові. — їх мені розповідала бабуся. Деякі з моїх перших спогадів — про те, як вона лагідним голосом розповідає мені про воїна давнини, який виступає проти ворогів усупереч усьому.
— Ті дні давно в минулому, — сказали Морріумур. — Принаймні в Старшині. Навіть наша підготовка до боротьби з делверами — суто гіпотетичний план на випадок подій, які, найімовірніше, ніколи не стануться. Справжні війни давно закінчилися, тож ми готуємося до сумнівних конфліктів, яких може й не бути.
Аби ж вони тільки знали. Я заплющила очі, коли знову на нас хлинула вода, і дітлахи весело заверещали.
— У тих древніх історіях порушується багато різних тем, — вела я далі. — Однієї я ніколи не розуміла, поки сама не почала літати. Її описано в епілогах — оповідках після історій. Воїни повернулися з війни додому й побачили, що не можуть бути там. Війна їх змінила, зламала настільки, що вони стали чужими вдома. Боронили суспільство, яке любили, але в процесі змінилися так, що не могли більше в нього влитися.
— Це… дуже сумно.
— Так, але разом із тим — ні. Бо хай наскільки вони змінилися б, однаково вийшли переможцями. Хай яким миролюбним було б суспільство, від конфліктів йому не втекти. І в часи горя лише старий вояк — зламаний війною — здатен стати на захист слабших. Ви не вписуєтеся в це суспільство, але й не зламані, Морріумуре. Просто ви інакші. Одного дня ви згодитеся їм. Я вам це гарантую.
Я розплющила очі й подивилася на них, намагаючись усміхнутися по-діонівському — міцно стиснувши губи.
— Дякую, — відповіли вони. — Сподіваємося, ви маєте рацію. Але водночас — помиляєтеся.
— Вітаю у війську.
Раптом мені сяйнула думка. Дурна, але я подумала, що варто спробувати.
— Якби ж тільки мій народ міг допомогти більше. Мене запросили спробувати свої сили у вашому флоті, бо частина вашого уряду визнала потребу в нас. Гадаю, мій народ може стати армією вашого.
— Можливо, — промовили Морріумур. — Та ми не думаємо, що хтось тут захоче перекладати цей тягар цілком на вас.
— Ми впораємося, — запевнила я. — Насправді єдине, що нам треба знати, це… як виконувати гіперстрибки. Ну, щоб ми могли як слід захищати галактику.
— Аланік, я бачу, до чого ви хилите. Але даремно. Особисто я не знаю, як воно працює! У мене не залишилося спогадів жодного з родителів, де пояснювався б принцип дії гіперстрибків. Навіть діонам про це не розповідають, аби якась ворожа раса не викрала нас заради цього секрету.