По-друге. У перуанського індіанця вічне видиво коронованих снігом Анд не викликає страху — окрім, можливо, уявлення про безмежну крижану пустелю, яка лежить у цій височіні, і окрім цілком природних думок про те, як страшно було б заблукати серед цієї мертвої пустки. Або поселенці Далекого Заходу: вони майже з повною байдужістю озирають безкрайні прерії, сховані під сніговим покривом, де немає ні билинки, ні деревця, щоб кинути тінь на цю застиглу, непорушну білину. Та інші відчуття виникають у моряка в антарктичних водах, коли йому, змерзлому і змученому, перед лицем неминучої загибелі якась збіса підступна гра морозного повітря являє замість веселки — провісниці надії і розради — лише нескінченний церковний цвинтар, який глузливо щириться йому у вічі своїми крижаними надгробками і потрощеними хрестами.
Проте, можливо, ви скажете, що цей побілений розділ про білину — це всього лише білий прапор, викинутий боязкою душею: ти піддався іпохондрії, Ізмаїле.
Тоді скажіть мені, як пояснити поведінку сильного і здорового лошати-однолітка, що з'явилося на світ десь у мирній долині Вермонту, вдалині від будь-яких хижаків, коли воно ясної днини, якщо ви потрусите в нього за крупом свіжою бізоновою шкурою, так що воно навіть не побачить її, а лише відчує гострий запах мускусу, неодмінно здригнеться, запхикає і, вирячивши очі, вдарить копитами в землю в нападі панічного страху? Адже воно не може пам'ятати про те, як буцалися рогами дикі бики на його зеленій північній батьківщині, і тому запах мускусу не нагадує йому про колишні небезпеки, бо що може знати він, одноліток з Нової Англії, про чорних бізонів далекого Орегону? Звісно, нічого; але тут, у цій нерозумній тварині, ми бачимо природжене знання про темні сили всесвіту. Нехай тисячі миль відділяють його від Орегону — все одно, коли він відчує ворожий запах мускусу, шалені й могутні стада бізонів стають для нього такою ж реальністю, як для лошати, яке відбилося від табуна в прерії і яке вони, можливо, цієї миті затопчуть до смерті.
І так само глухе ревіння пінних бурунів, і холодний шурхіт паморозі в горах, і безживне коливання снігового покриву, який переносить з місця на місце вітер прерій, — усе це для Ізмаїла — те саме, що бізонова шкура для наполоханого лошати!
І воно, як і я, не знає, де ховаються незбагненні жахи, які нам дано відчути; та ми обоє знаємо, що вони десь існують. Адже багато що в цьому видимому світі тримається на любові, але невидимі сфери створені страхом.
Але й тепер ми не розкрили таємниці магічної сили білого кольору і не дізналися, чому він так впливає на душі; не дізналися — що є ще більш незрозумілим і дивовижним, — чому, як ми бачили, він є багатозначним символом духовності і навіть істинним покривом самого християнського Бога і водночас посилює жах в усьому, що жахає людський рід. Можливо, у своєму безмежжі він віщує нам безживну пустку всесвітнього простору і завдає нам підступного удару думкою про небуття, яка зароджується в нас, коли ми дивимось у білі глибини Молочного Шляху? Чи вся загадка в тому, що білий колір, власне, не колір, а лише видима відсутність кольору, і тому такими німими і водночас промовистими для нас є широкі засніжені простори — всебарвна безбарвність невіри, яка не до снаги людині? Якщо ми згадаємо іншу теорію натурфілософів, згідно з якою всі земні барви, всі різнокольорові емблеми і герби величі й краси, ніжні відтінки неба і зелені в надвечір'ї, і позолочений оксамит метеликів, і вкриті пилком, як метелики, щоки юних дівчат — це лише вигадлива омана, риси, не властиві цим явищам, а надані їм ззовні; і тоді вся наша божественна Природа розмальована, як остання шльондра, чиї зваби ховають під собою лише могильний склеп; якщо ми згадаємо, що той таємничий косметичний засіб, який дає природі всі її барви й відтінки, — це світло, яке за своєю величною сутністю лишається білим і безбарвним, і що воно, потрапляючи на матерію не опосередковано, а прямо, пофарбувало б усі предмети, навіть тюльпани й троянди, у свій власний неіснуючий колір, — якщо уявити собі все це, то світ постане перед нами прокаженим калікою; і, наче ті вперті мандрівники в Лапландії, що відмовляються одягти кольорові окуляри, бідолашний безбожник осліпне, поглянувши на величний білий покрив, що огортає все довкола. Усе це втілював кит-альбінос. Тож чи варто дивуватися, що він викликав таку палку ненависть?
Розділ 43