Та вони ледве встигли відгребти з підвітряного боку, коли, обігнувши корму, з-за протилежного борту виринув четвертий човен з тими самими п'ятьма незнайомими на веслах і Ахабом, який, випроставшись на кормі у весь зріст, гучно крикнув Старбаку, Стаббу і Фласку, щоб вони розтяглися по воді подалі один від одного, захопивши якомога більший простір. Але всі погляди знову були прикуті до темнопикого Федалли і його команди, і тому на вельботах не почули наказу.
— Даруйте, капітане? — перепитав Старбак.
— Розтягніться, — наказав Ахаб. — Ширше! Усі чотири човни. Гей, Фласку, спускайся нижче за вітром!
— Єсть, сер! — весело озвався опецьок-Водоріз, відхиливши назад своє величезне стернове весло. — Нумо, хлопці! Ану ще! Іще! Ще раз! Ось вони, прямо по носу! Хутчіш! Чого ти вирячився на тих жовтих парубків, Арчі?
— Та ні, сер, я нічого, — відказав Арчі. — Я ще раніше про все це знав. Хіба я не чув, як вони шарудять у трюмі? Я навіть Кабако про це казав. Ну, а що ти тепер скажеш, Кабако? Це безбілетні пасажири, містере Фласк.
— Ану, хлопці, наляжте, наляжте, дітоньки, — лагідно й заспокійливо промовляв без передиху Стабб і в чиїй команді все ще вчувався неспокій. — Чого це ви ледве ворушитесь? На що ви очі вилупили? На тих хлопців у капітанській шлюпці? Ото дивина! У нас тепер на п'ятеро людей більше, ну то й що? Чи не все одно, звідки вони взялися? З ними ще веселіше буде. Ану наляжте, кажу вам! Від них, може, тхне сіркою, та нам байдуже. Чорти теж непогані хлопці! Отак, отак! Оце по-моєму, оце ривок на тисячу фунтів, ривок на всі заставки! Хай живе золота посудина із спермацетом, хлопці! Тричі ура, братво, — ви хлопці хоч куди! Гей, ану легше, легше, — не поспішайте! Ламайте весла, мерзотники! Стійте, собаки! Отак, гаразд; тихше, тихше! Отак! Заносьте далі, налягайте дужче. Гей, тихіше! Чорти б вас узяли, ледарі, босота, чи ви там не поснули? Годі вам хропіти, налягай на весла! Налягайте, чуєте? Налягай, кажу вам! Та ви наляжете чи ні? Чого ви не налягаєте, дідько б вас ухопив? Налягайте, хоч розірвіться! Налягайте, щоб вам повилазило! Гей, ви! — І він вихопив з-за пояса гострий ніж. — Усі витягайте ножі, лезо в зуби — і веслуйте. Отак. Ось тепер ви наче заворушилися; гризете сталеві вудила. Ну-бо, хутчіше, срібні ложечки! Хутчіше, матроські швайки!
Це звернення Стабба до своєї команди наводиться тут дослівно, позаяк він і взагалі розмовляв з матросами у вельми своєрідній манері; а тоді, коли втовкмачував їм священні заповіді греблі, — і поготів. На підставі вищенаведеного зразка його проповідей не слід вважати, наче він лютився на свою паству. Зовсім ні; і саме в цьому полягала його своєрідність. Усі ці грізні слова він вимовляв таким дивним тоном глумливої люті, де лють, здавалося, була лише додатком до глумів, що кожен з веслярів під музику його заклять налягав на весла щосили, наче то була справа життя і смерті, і водночас немовби заради втіхи. До того ж він сам мав такий природний, безтурботний вигляд, так недбало повертав стернове весло і широко позіхав, що вже завдяки цьому контрасту не міг не зачарувати команду своїм незворушним спокоєм. Окрім цього, Стабб належав до тих рідкісних дотепників, чиї жарти інколи бувають такими химерно закрученими, що підлеглі мусять весь час бути насторожі, вислуховуючи накази. За знаком Ахаба Старбак тепер рушив навперейми Стаббу, і, коли вельботи на якусь мить опинилися поруч, Стабб озвався до старшого помічника:
— Містере Старбак! Егей, зліва на вельботі! Я хочу вам дещо сказати, сер, якщо дозволите!
— Хелло! — відгукнувся наче закам'янілий Старбак, ані на дюйм не повернувши голови і продовжуючи тихо, але настійно заохочувати своїх веслярів.
— Що ви скажете про цих жовтопиких парубків, сер?
— Якось пролізли на корабель перед відплиттям. (Налягайте, налягайте, хлопці), — пошепки до своєї команди, а потім знову на весь голос: — Щось тут негаразд, містере Стабб! (Більше піни, хлопці!) Та ви заспокойтеся, містере Стабб, все буде гаразд. Нехай ваші хлопці дужче наляжуть на весла, і нехай буде що буде. (Ану рвоніть іще!) Нас чекають цілі бочки спермацету, містере Стабб, для цього ми сюди й припливли. (Налягайте, хлопці!) Так чи інакше, це наш обов'язок; обов'язок і прибуток — усе разом.
— Так, сер, я теж такої думки, — почав свій монолог Стабб, коли човни розійшлися. — Лише поглянув на них і одразу ж так подумав. Еге ж, ось для чого він так часто спускався в трюм. Галушка ще давно про це казав. Вони там ховалися. Тут уся заковичка в Білому Киті. Ну, то нехай. Що ж тут удієш? Гаразд! Рушайте, хлопці! Поки що ми полюємо не на Білого Кита. Налягай!