У багатьох матросів несподівана поява цих чудних незнайомих у таку критичну мить, коли з палуби спускали вельботи, збудила цілком зрозумілий марновірний подив; хоча дивовижне відкриття Арчі, про яке всі чули, але якому спершу ніхто не вірив, певною мірою підготувало команду до цієї події. Їхній подив дещо послабшав; цьому сприяв і Стабб зі своїми спокійними та переконливими роз'ясненнями, і тому матроси на деякий час позбулися марновірної підозри, хоча, звичайно, лишалися всі підстави для найсміливіших здогадів щодо того, наскільки приклав руку до цієї справи похмурий Ахаб. Щодо мене, то я потайки згадував таємничі тіні, які в досвітньому тумані прослизнули в мене на очах на палубу «Пекводу», а також містичні натяки загадкового Ілії.
Тим часом Ахаб, чий голос уже не долинав до решти шлюпок, зайняв позицію на крайньому лівому фланзі і рушив уперед, обігнавши інші вельботи, — ця обставина викрила надзвичайну силу його веслярів. Ці тигрово-жовті створіння, здавалося, були зроблені з криці і китового вуса: наче заведені, вони розмірено піднімалися й опускалися в одночасному могутньому пориві, який штовхав шлюпку вперед не гірше від парового двигуна, що рухає кораблі по Міссісіпі. Федалла, тепер сидячи за гарпунерським веслом, скинув свою чорну куртку й оголив груди, що чітко вирізнялися над планширом на миготливому тлі водного обрію; на другому кінці човна можна було побачити Ахаба, який, подібно до фехтувальника, заніс руку назад, наче для того, щоб не втратити рівноваги, і впевнено правив стерновим веслом — як робив це тисячу разів, поки його не скалічив Білий Кит. Нараз його віднесена назад рука здригнулася і завмерла, і всі п'ять весел заніміли в повітрі. Нерухома шлюпка з непорушною командою загойдалася на хвилях. Слідом за нею спинилися і три інші вельботи. Кити знову йшли в блакитну глибінь повсюди, і здалеку не можна було простежити навіть їхнього напряму, проте Ахаб, який перебував ближче за інших до них, зміг його визначити.
— Ану, не ловіть ґав! — обізвався Старбак. — Вставай, Квіквегу!
Спритно скочивши на трикутне узвишшя на носі, дикун випростався там на весь зріст, із жадібною напругою вдивляючись у те місце, де щойно з'явилася здобич. А напроти нього, на кормі, де теж був трикутний майданчик, піднятий нарівні з планширом вельбота, стояв сам Старбак, незворушно і спритно балансуючи в такт з погойдуванням свого човна і мовчки дивлячись в очі безмежної океанської блакиті.
Неподалік так само безживно погойдувався вельбот Фласка, а його безстрашний командир стояв на верхівці лагрета — товстого стовпа, що прикріплений нижнім кінцем до кіля і здіймається футів на два над кормовим майданчиком. Його використовують для того, щоб сповільнити розмотування гарпунного ліня. Його верхній переріз не ширший за людську долоню; і Фласк стояв на цьому п'єдесталі, наче на щоглі корабля, що тоне і вже сховався під водою по самі клотики.
Опецьок-Водоріз, дарма що приземкуватий і малий, був сповнений високих і величних поривань, і тому кругозір з лагрета його не задовольняв.
— Нічого не видно за третьою хвилею, може, поставити весло сторч, щоб я міг на нього вилізти?
З цими словами Деггу, держачись, аби не впасти, обома руками за борта вельбота, хутко пробрався на корму й тут, вирівнявшись на повний зріст, запропонував Фласку свої підняті плечі як опору.
— Ця щогла незгірш будь-якої іншої, сер. Полізете?
— Авжеж, звісно, полізу. Дякую тобі, друже; от якби тільки ти був вищий футів на п'ятдесят!
Тоді негр-велетень уперся широко розставленими ногами в борти човна, трохи нахилившись, підставив Фласку як сходинку свою пласку долоню, а потім, поклавши руку Фласка собі на прикрашену траурним вінцем голову і гукнувши йому, щоб він підстрибнув, коли сам Деггу його підкидатиме, одним спритним поштовхом удало закинув малорослого Фласка собі на плечі. І тепер Фласк стояв там, тримаючись за руку Деггу, яку той підняв над головою, щоб другий помічник міг на щось спиратися.
Новачка завжди дивує та звична і несвідома спритність, з якою зберігає рівновагу китобій, стоячи у вельботі, який кидають з боку в бік розбурхані хвилі. І тим паче дивно бачити, як він за вищезгаданих обставин стоїть, балансуючи, на верхівці лагрета. Проте малий Фласк, поставлений на плечі велетня Деггу, являв собою ще більш дивовижне видовисько, — з такою недбалою, безтурботною, несвідомою варварською величчю благородний негр ритмічно розгойдував своє тіло в такт з морською хитавицею. Білявий Фласк на його плечах здавався просто сніжинкою. Носій виглядав благородніше, ніж його пасажир. Хоча метушливий, запальний і пихатий опецьок Фласк часом спересердя тупав ногою, він все одно не міг видобути жодного зайвого подиху з величних грудей негра. Мені доводилося бачити, як Старість і Марнославство розлючено тупали ногою по живій і щедрій землі, проте земля від цього не змінювала свого напряму.