Миготлива білина піни, збитої мисливцями, тепер стала більш помітною на тлі бурої тіні, яку кидали хмари на поверхню океану. Фонтани пари більше не змішувались один з одним, а здіймалися повсюди, справа та зліва; здавалося, кити вирішили розійтися врізнобіч. Вельботи знову розтяглися по воді: Старбак переслідував трьох китів, які тепер йшли прямо по вітру. Ми поставили вітрило і тепер мчали вперед, за вітром, що дедалі дужчав; вельбот ішов з такою шаленою швидкістю, що з підвітряного борту майже неможливо було працювати веслами — їх виривало з кочетів.
— Легше, хлопці, — пошепки мовив Старбак, відхиливши полотно вітрила ще далі назад. — У нас ще вистачить часу забити кита, поки вдарить шквал. Отам знову біла вода! Зовсім близько! Ану, налягай!
Невдовзі ми почули вигуки, що долинали до нас справа і зліва і сповіщали, що два інші вельботи уже забили китів; та ледве вони стихли, почувся швидкий свистячий шепіт Старбака: «Встати!» — і Квіквег з гарпуном у руці звівся на ноги.
Хоча ніхто з гребців не міг бачити смертельної небезпеки, яка загрожувала всім спереду, вони з напруженого обличчя старшого помічника зрозуміли, що вирішальна мить наближається; до того ж вони чули важкий плюскіт, наче у воді бовталося стадо слонів. А шлюпка мчала в тумані, і хвилі звивалися й сичали, мов розлючені змії, вигинаючи свої спини.
— Ось, ось його горб. Ану лупони його! — шепотів Старбак.
Із човна зринув короткий різкий звук — це Квіквег кинув свій гарпун. Тієї ж миті підхоплений хвилями вельбот із силою рвонув уперед і водночас наче вдарився носом у підводну скелю. Вітрило сіпнулося і обвисло, поруч зметнувся вгору струмінь гарячої пари, під нами все задвигтіло, мов під час землетрусу. Усі члени команди, ледь не задихнувшись, попадали врізнобіч у білу піну шквалу. Шквал, кит і гарпун — усе змішалося; і кит, лише злегка зачеплений гарпуном, утік.
Вельбот ледве не потонув, проте майже не дістав пошкоджень. Плаваючи довкола нього, ми підхопили весла, прив'язали їх до планшира і знову повсідалися на свої місця. Ми опинилися по коліно у воді, яка вкривала всі слані і шпангоути, тож нашим опущеним очам ввижалося, ніби ми сидимо в кораловому човнику, що виріс із морського дна майже до самої поверхні.
Вітер дужчав; тепер він уже завивав щосили, хвилі стикалися щитами; шквал гримів, креслив ламані лінії, з гуркотом вирував довкола нас, наче біла пожежа в прерії, у якій ми горіли, не згоряючи, безсмертні в пащі смерті! Марно ми кликали на поміч інші човни; у такий шторм це було все одно що кликати жарини з полум'я крізь димохід розпеченої груби. Тим часом клапті піни, розмаяне лахміття хмар і туман дедалі темнішали з приходом ночі; а корабля все не було видно. Бурхливі хвилі зводили нанівець усі наші спроби вичерпати з човна воду. Весла вже не могли служити нам своєю рушійною силою, — ми могли хіба що використати їх як рятівні круги. Розрізавши мотузку, яка щільно обплітала барильце з сірниками, Старбак після багатьох невдалих спроб нарешті зміг запалити ліхтар, а потім почепив його на якусь жердину і передав Квіквегу — прапороносцю загиблої надії. І той сидів на носі, високо тримаючи свій безсилий світоч посеред всевладного мороку. Він сидів на носі, зневірений, знеможений, але в безодні відчаю все одно здіймав до неба пломінь надії.
Розвиднилося, і ми, промоклі до кісток, тремтячи від холоду, вже не сподіваючись побачити знову корабель чи вельбот, підвели голови. Над морем усе ще висів туман, на дні шлюпки лежав розбитий вигорілий ліхтар. І раптом Квіквег схопився на ноги, приклавши долоню до вуха. Ми всі почули слабке рипіння снастей, яке доти заглушав шторм. Звук дедалі наближався, густий туман розвіявся перед неясними обрисами якоїсь велетенської озії. Перелякавшись, ми ледве встигли пострибати у воду, коли корабель, нарешті виступивши з туману, рушив на наш вельбот і налетів на нього.