— Бодай він утопився! Я на нього ніколи не дивлюся; та зажди… Якось темної ночі, — коли він стоятиме біля борту, а поблизу нікого не буде, отоді я, Фласку… — І він указав обома руками в море. — Їй-право, я це зроблю! Фласку, по-моєму, цей Федалла — просто перевдягнений диявол. Ти віриш у ті баєчки, наче він ховався у трюмі? Кажу тобі, він диявол. А його хвоста ми не бачимо тільки тому, що він його ховає, — мабуть, згортає в бухту і носить у кишені. Пригадуєш, він завше просить клоччя, щоб напхати в носи своїх чобіт?
— Та він і спить у чоботях, хіба ні? У нього навіть ліжка немає, я не раз бачив, як він уночі спить на бухті каната.
— Ну звісно ж, це через той клятий хвіст; певно, тоді він його розмотує і опускає всередину бухти.
— Що старому від нього треба?
— Мабуть, вони укладуть якусь умову.
— Умову? Яку умову?
— Бачиш, старому кортить уполювати того Білого Кита, а диявол тут як тут — хоче укласти з ним угоду; якщо він погодиться віддати срібного годинника, чи душу, чи ще щось, тоді лукавий йому віддасть Мобі Діка.
— Та ну! Слухай, Стаббе, не верзи дурниць. Як Федалла це зробить, по-твоєму?
— Не знаю, Фласку; на те він і диявол, хитрий та лютий. Кажуть, прийшов він якось на старий флагман, з вигляду як джентльмен, тільки хвостом крутить, і питає, чи в себе старий адмірал. Адмірал був на місці і спитав диявола, чого той хоче. А диявол тупнув копитом і каже: «Мені потрібний Джон». «Навіщо?» — питає адмірал. Диявол розлютився: «А вам яке діло? Кажу вам, він мені потрібний». — «Ну то беріть його», — каже адмірал. І клянуся, Фласку, щоб мені проковтнути цього кита одним духом, коли диявол в одну мить не нагородив Джона азіатською холерою! Стривай, ви там уже впоралися? То ходімо, притягнемо його до борту.
— Я начебто колись чув подібну історію, — зауважив Фласк, коли обидва вельботи насилу притягли свій тягар до корабля. — Тільки от не пам'ятаю, де саме.
— У «Трьох іспанцях»? Це пригоди солдатів-убивць; певно, ти читав про них, ну та звісно, читав!
— Ні, в житті не бачив такої книги, хоча й чув про неї. Ти скажи мені ось що, Стаббе: як ти гадаєш, той диявол, про якого ти розповів, і той, що, як ти кажеш, у нас на «Пекводі», — це один і той самий?
— А я — не той самий, хто допомагав тобі вбити цього кита? Хіба диявол живе не вічно? Чи хтось чув, щоб диявол помер? Ти колись бачив, щоб священик носив жалобу по дияволу? А якщо диявол знайшов ключа, щоб пролізти в каюту до адмірала, ти не думаєш, що він і у клюз може пролізти? Ну, кажіть, містере Фласк!
— А як ти гадаєш, Стаббе, скільки Федаллі років?
— Бачиш цю грот-щоглу? — відповів той, вказуючи на корабель. — Отож, нехай це буде одиниця; тепер візьми всі обручі, що в трюмі «Пекводу», і настроми їх у ряд за щоглою, наче нулі; та це не складе і половини його віку. Для цього всіх обручів, що є на світі, не вистачить.
— Слухай, Стаббе, здається мені, це ти просто хвалився, коли казав, що при нагоді кинеш нашого Федаллу в море. Коли він справді такий старий, що нулів не вистачить, і коли він житиме вічно, то нащо кидати його за борт?
— Принаймні, хоча б скупати.
— Таж він прилізе назад.
— Тоді ще раз скупати; щоб не просихав.
— А коли йому скортить скупати тебе, тоді як? Скупати і втопити?
— Нехай спробує; тоді я йому так затоплю в пику, що він не скоро поткнеться до адміральської каюти, вже не кажучи про нижню палубу, де він живе, чи про верхню, де весь час нишпорить. Та цур йому! Невже ти гадаєш, Фласку, що я боюся диявола? Хто його боїться, крім старого адмірала, котрий не сміє схопити його і закувати в колодки, як він того заслуговує, а натомість дозволяє йому лазити де заманеться і красти людей; адмірал з ним ще й угоду підписав, що засмажить усіх людей, кого диявол украде. Оце так адмірал!
— Ти гадаєш, Федалла хоче украсти капітана Ахаба?
— Я гадаю? Ти скоро сам це побачиш, Фласку. Але я за ним пильнуватиму; і коли побачу щось підозріливе, то схоплю його за барки і скажу: «Чуєш, Вельзевуле, не роби того!» А як він буде комизитися, то, їй-богу, я витягну хвіст у нього з кишені, підтягну його до кабестана і так накручу, що той хвіст репне під саму зав'язку, отак! А коли він побачить, що його так обчикрижили, тоді, мабуть, крутне своїм цурпалком і дасть драла, і навіть хвоста підібгати не зможе.
— А що ти зробиш із хвостом, Стаббе?
— Що зроблю? Та продам пастухові замість батога, коли повернемось; що ж іще?
— От що, Стаббе, невже ти це серйозно кажеш? І те, що зараз, і те, що раніше?
— Серйозно чи ні, а ми вже на місці.