— Пильнуйте, хлопці! — гукнув Старбак, бо всі три ліні раптом затремтіли, передаючи вгору, наче по телеграфних дротах, останні живі рухи кита і його передсмертні корчі; кожен із веслярів міг відчувати їх, сидячи на своїй банці. Ще мить — і вельботи, звільнившись від сили, що тягнула їх донизу, підстрибнули вгору, наче невеликі крижини, коли з них стрибає у воду зграя наполоханих білих ведмедів.
— Витягайте! Витягайте! — наказав Старбак. — Він спливає.
Мокрі ліні, що хвилю тому були наструнчені до краю, звиваючись, широкими кільцями лягли на дно вельботів, і на відстані, удвічі більшій від довжини корабля, на поверхню виринув кит.
З його рухів було видно, що він геть знесилів. У більшості наземних тварин є у жилах особливі клапани, наче шлюзи, які можуть одразу закриватися, коли тварину поранено, і хоча б частково перекривати плин крові в певному напрямі. У кита інакше; одна з його характерних рис полягає в цілковитій відсутності клапанів у кров'яних судинах; тому досить навіть найтоншій зброї, такій як вістря гарпуна, проколоти його тіло, і смертельна кровотеча неодмінно спорожнить його артеріальну систему; а якщо до цього на великій глибині додається ще й сильний тиск води на його тіло, то життя струмить з нього, так би мовити, безперервним потоком. Проте запаси його крові такі великі, а її потаємних внутрішніх джерел так багато, що він спливає кров'ю дуже довго, — так навіть у посуху не припиняє свого плину ріка, яку живлять далекі, невидимі гірські джерела. І зараз, коли вельботи наблизилися до нього впритул, безстрашно пропливши просто над його хвостом, і коли остроги одна по одній впивалися в його боки, з кожної нової рани цебенів безперервний кров'яний струмінь, а з дихала на голові лише час від часу виривалася піна. Звідти кров ще не текла, бо жодний з життєво важливих органів кита не постраждав. За влучним висловом китобоїв, його життя ще не торкнулися.
Вельботи оточили кита щільним кільцем, і тепер уся верхня частина його тіла, навіть ті місця, що зазвичай бувають сховані під водою, постала перед очима мисливців. Можна було побачити його очі, вірніше, ті місця, де колись були очі. Подібно до того як чужорідна речовина проростає крізь вічка на зрубаному стволі могутнього дуба, з очниць у цього кита стирчали сліпі проростки, на які жаль було дивитись. Проте його ніхто не жалів. Так, він старий, однорукий, сліпий — і все одно його треба зарізати, щоб було чим освітити бучні весільні бенкети та інші розваги людини, а також щоб світло сяяло у храмах, де проповідують мир усім живим. Хлюпаючись у власній крові, він заточився набік і показав переслідувачам свій чудний безбарвний цурпалок — наче сучок у боці.
— Гарна мішень! — вигукнув Фласк. — Ану, полоскочу його там разочок.
— Стривай! — вигукнув Старбак. — У цьому немає потреби.
Але жалісливий Старбак спізнився. Острога свиснула, гарячий струмінь забив із страшної рани, і кит, не в силі витерпіти жахливий біль, викинувши кривавий фонтан, у засліпленні шаленої люті ринувся до вельботів, заливаючи їх та людей, що в них сиділи, кривавою піною; він перекинув вельбот Фласка і похитнув інші. Це був останній, передсмертний удар. Знесилений кровотечею, кит безпомічно сіпнувся геть від зчиненої ним метушні; задихаючись, він повернувся на бік, безсило розтинаючи повітря цурпалком плавця, а потім почав повільно обертатися, мов світ, що згасає; він відкрив небові білу таїну свого черева; закляк, мов колода, і вмер. Було гірко дивитися, як поволі завмирає його останній фонтан. Це було так, наче невидима рука відключає воду в могутнього водограю і водяний стовп меншає та меншає з кволим дзюрчанням; так умирав і останній фонтан кита.
Поки вельботи чекали приходу корабля, китова туша з усіма її недоторканими скарбами стала потроху занурюватись у воду. Тоді її за командою Старбака в декількох місцях обв'язали мотузками, натягнули кінці, і три вельботи стали трьома поплавцями, що підтримували на канатах занурене тіло кита. Коли корабель підійшов, тушу з надзвичайною обережністю притягли до борту і міцно закріпили ланцюгами; адже було зрозуміло, що, коли її звільнити, вона тієї ж миті потоне.
З веління долі сталося так, що за першою спробою встромити фленшерну лопату з нижнього боку обрубаного плавця в китовому тілі знайшли цілий гарпун, геть заіржавлений. Та оскільки в тілі убитих китів досить часто знаходять уламки гарпунів, які так заросли м'ясом, що ззовні ніщо не свідчить про їхню присутність, слід гадати, що зовнішній ґандж кита мав якусь іншу причину. Інша знахідка виявилася більш загадковою: трохи подалі від гарпуна, непомітний зовні, у нього в тілі спочивав кам'яний наконечник остроги. Хто встромив у нього цю кам'яну острогу? Коли? Може, її кинув на західному узбережжі якийсь північноамериканський індіанець ще задовго до відкриття Америки?