Хтозна, які ще дивовижі ховалися в цій страхітливій скрині; всі відкриття скінчилися, коли під тягарем напівзатонулої туші корабель раптом ліг бортом на воду. Звичайно, Старбак, який усім командував, вирішив не здаватись; він так вперто наполягав на своєму, що в ту мить, коли корабель неодмінно мусив перекинутись, якби не розтиснув своєї залізної хватки, і коли вже пролунала команда звільнитися від китової туші, натягнуті троси і ланцюги натиснули на шпангоути з такою силою, що відв'язати їх було просто неможливо. Тим часом на «Пекводі» все похилилося. Переходити від борту до борту доводилося, як по крутому схилі гострого даху. Корабель кректав і ледь дихав. Кістяні оздоби на бортах і в каютах почали зсуватися з місця і згинатися, так що от-от могли повідлітати геть. Матроси даремно намагалися зрушити ланцюги ломами та важелями, послабити їхній тиск на виступи шпангоута; кит пішов на таку глибину, що люди вже не мали змоги дістати протилежні кінці снастей, а тим часом туша щомиті наче важчала на цілі тонни, і здавалося, що корабель зараз перекинеться.
— Зажди, зажди, я тобі кажу! — кричав Стабб до кита. — Куди ти спішиш? Чи тобі нетерпець потонути? Чорт забирай, хлопці, треба щось робити, а то підемо на дно. Ви, там, не рипайтеся! Облиште цю мороку, нехай хтось принесе молитовник і ніж, порубаємо ланцюги.
— Ніж? Еге, ніж, — крикнув Квіквег і, схопивши важку теслярську сокиру, висунувся з клюза та щосили рубонув найтовщий ланцюг, аж іскри посипалися. Він встиг ударити лише кілька разів: справу довершив страшний тягар. Наструнчені снасті з жахливим тріском луснули, корабель випрямився, а туша пішла на дно.
Цікаво, що недавно вбиті кашалоти і справді часом тонуть; проте ніхто з китобоїв ще не дав цьому пояснення. Звичайно мертвий кашалот лишається плавати на поверхні, здіймаючи над водою черево чи бік. Якби тонули тільки туші старих, хирних, ослаблих тварин, у яких витончилися жирові подушки, а ревматичні кістки обважніли, то це явище можна було б пояснити великою питомою вагою тих китів, у чиєму тілі немає плавучої речовини. Та насправді усе інакше. Навіть молоді кити, сповнені наснаги та благородного славолюбства, передчасно вирвані з теплої весняної повені життя у всій розкоші свого сального покриву, навіть вони, ці дужі невтомні плавуни, також іноді тонуть.
Проте слід завважити, що такі прикрощі трапляються з кашалотами не так часто, як з іншими представниками китових. На кожного кашалота, що потонув, припадає двадцять справжніх китів. Ця відмінність пояснюється, безперечно, тим, що у справжнього кита більше кісток; самі лише його славетні венеціанські жалюзі важать більше тонни, а кашалот позбавлений цього незграбного тягаря. Щоправда, буває й так, що за кілька годин чи днів потонулий кит раптом спливає і тримається на воді із ще більшою певністю, ніж за життя. Та це можна легко пояснити. У ньому накопичуються гази; він розбухає до страхітливих розмірів, так, наче це не тварина, а величезна повітряна куля. Тоді його ніщо не втримає під водою. Під час берегового промислу на мілинах і в плавбах Нової Зеландії китобої, помітивши, що мертвий кит починає тонути, прикріплюють до нього буй на довгому тросі-буйрепі, тож якщо кит зануриться під воду, вони все одно знатимуть, де можна чекати його появи, коли він спливе.
Невдовзі після того, як туша затонула, чатові на щоглі сповістили, що «Юнгфрау» знову спускає вельботи, хоча єдиний фонтан, видимий із корабля, належав фінвалу — різновиду кита, що є невловимим завдяки своїй швидкості. Але фонтан фінвала такий подібний до кашалотового, що недосвідчені моряки часто їх плутають. Тому Дерік зі своїм військом хоробро рушив наздогін за цією невловимою здобиччю. «Діва», піднявши вітрила, пішла слідом за своїми чотирма вельботами, і всі вони зникли за обрієм з підвітряного боку; їх чекала відчайдушна, безнадійна гонитва.
О, фінвалів багато; та й Деріків не бракує, мій друже.
Розділ 82
Честь і слава китобоя
Буває, що навести лад у певній галузі можна тільки за допомогою безладу.
Що більше я заглиблююся у вивчення китобійного ремесла, сягаючи у своїх дослідженнях найпотаємніших глибин, то більше вражає мене його слава і давність; особливо тоді, коли я бачу, скільки славетних напівбогів, героїв та пророків у той чи інший спосіб його звеличували. Ця думка дає мені особливу втіху через те, що я й сам, хоч і в дуже незначній ролі, маю честь належати до цієї славетної спільноти.