Накривка, знята з душника, тепер лежала перед топками, наче коминна плита перед вогнищем. На ній маячіли пекельні тіні гарпунерів-язичників, що на китобійному кораблі завжди ще й кочегарять. Величезними вилами на довгих жердинах вони закидали шиплячі шматки сала в розпечені казани або підгортали під ними жар, і вузькі язики полум'я по-зміїному вислизали з топок, мало не хапаючи їх за ноги. Чад клубочів геть важкими похмурими кужелями. І щоразу, коли корабель погойдувався на хвилі, киплячий лій хлюпав у казанах, ніби хотів плеснути в їхні розпашілі обличчя. А напроти відкритих топок, біля протилежного кінця широкої дощаної плити, стояв кабестан. Він був моряцьким диваном. На ньому спочивали вахтові під час робочої перерви; вони сиділи, втупившись у червоний жар топок, від якого очі лізуть на лоба. Їхні грубі обличчя, тепер іще й закіптюжені та спітнілі, розкошлані бороди і варварська сліпуча білина зубів раз у раз проступали з темряви в химерному полум'яному світлі. І коли вони розповідали одне одному про свої злочинні пригоди, коли мовою веселощів вони говорили про страхітливі діяння, коли їхній дикий сміх злітав у небо, наче вогненні язики полум'я, а попереду, біля печей, гарпунери шалено вимахували велетенськими зубчастими вилами і черпаками; завивав вітер, море надималося, і корабель стогнав, пірнаючи носом у хвилі, та все одно невпинно ніс уперед, у чорноту моря і ночі, своє червоне пекло і з презирством гриз білу кістку і з гіркотою випльовував білу піну зі своєї пащі, — тоді стрімкий «Пеквод», що з дикунами на борту, з вогненним тягарем мертвого тіла мчав у чорну глибінь пітьми, здавався матеріальною подобою душі свого командира, охопленої божевіллям.
Таким він здавався мені, коли я стояв біля стерна і довгі години нечутно вказував вогненному кораблю його морські шляхи. Огорнутий пітьмою, я тільки ясніше бачив жар, божевілля й моторошну примарність усього довкола. Ці диявольські тіні, що металися перед моїми очима за пеленою чаду та вогню, зрештою викликали в моїй уяві подібні видива, щойно я впадав у те сонне заціпеніння, яке заволодівало мною опівночі біля стерна.
Тієї ночі зі мною сталося щось дуже дивне, чого я й досі не можу пояснити. Коли я отямився після недовгого сну, мене охопило болісне відчуття — наче сталося щось непоправне. Румпель із китової щелепи, на який я спирався, штовхнув мене у бік, у моїх вухах залунало глухе гудіння вітрил, що лопотіли під вітром; очі в мене начебто були розплющені, до того ж я спросоння мимоволі почав їх терти. Та хоч що я робив, компас, за яким я повинен був тримати курс, кудись зник; а я ж лише хвилину тому роздивлявся картушку, освітлену яскравим нактоузним ліхтарем. Але зараз попереду не було нічого, крім глухої темряви, що часом ледь світлішала від червоних спалахів. І понад усе мене мучило незбагненне владне відчуття, що цей стрімкий рух довкола мене — що б він не означав насправді — спрямований не до далекої гавані попереду, а від усіх гаваней позаду себе. Тяжке безсиле сум'яття, мов смертна судома, пронизало все моє єство. Мої руки вп'ялися в румпель, і мені здалося, наче він якимось дивом перевернувся задом наперед. Господи, що ж це зі мною таке? — подумав я. І раптом збагнув: під час короткого сну я повернувся, і тепер корма опинилася в мене попереду, а ніс та компас — позаду. Я миттю обернувся назад і ледве встиг привести корабель під вітер, який неодмінно б його перевернув. Яка це радість, яке блаженство — звільнитися від потойбічних марень ночі і від смертельної загрози опинитися за бортом!
Не дивися надто довго в лице вогню, о людино! Не дрімай, коли рука твоя на стерні! Не повертайся спиною до компаса; зважай на перший знак румпеля, що штовхає тебе в бік; не вір у неприродний вогонь, червоне світло якого породжує привидів. Завтра, при ясному сонці, знову розвидниться небо; ті, хто мав диявольську подобу серед вогненних спалахів, на світанні постануть перед тобою в іншому, світлому образі; славне, золоте, радісне сонце — єдине правдиве світло, все інше — омана!
Проте й сонце не сховає ні згубної віргінської драговини, ні проклятої римської Кампаньї, ні Сахари, ні тисячомильної пустелі скорботи в цьому світі. Сонце не сховає океан — темний бік нашої планети, що займає дві її третини. І тому той смертний, у кому радості більше, ніж печалі, не може бути правдивим — він або дурисвіт, або несповна розуму.