— Бідний блукач! Скільки ж ти ще блукатимеш? Куди ти йдеш тепер? Та якщо тебе занесе течією на прекрасні Антилли, де приплив виносить на берег водяні лілеї, ти зробиш мені послугу? Знайди там одного хлопця, його звати Піп, його вже давно серед нас немає; мабуть, він там, на далеких Антиллах. Ти як побачиш його, скажи йому добре слово, бо він, певно ж, сумує; бачиш, він лишив тут свій бубон, а я його знайшов. Гей, гей! Ну, Квіквегу, а тепер помирай; а я тобі заграю похоронний марш.
— Я чув, — промимрив Старбак, зазираючи згори у люк, — що у гарячці люди, навіть неосвічені, починали говорити стародавніми мовами; проте завжди стає зрозуміло, що дива в цьому немає — просто вони ще малими дітьми чули, як цими мовами розмовляв який-небудь школяр, а потім геть забули про це. Так і бідолашний Піп, я певний, у своєму чарівному божевіллі говорить до нас небесною мовою нашої небесної гостини. Де він міг це почути, коли не там? — Ану цить! Він знову говорить, тільки ще чудніше.
— Станьте у пари, у два ряди! Нехай він буде в нас генералом! Агов! Де його гарпун? Покладіть його поперек, отак! Гей, гей! Ура! Якби ж сюди бойового півня, щоб сидів у нього на голові та кукурікав! Квіквег помирає смертю хоробрих! — затямте всі: Квіквег помирає смертю хоробрих! Так, чуєте, смертю хоробрих, хоробрих! А малий боягуз Піп, він так і помер боягузом; аж трусився з ляку, — от сором! Слухайте всі: коли зустрінете Піпа, розкажіть усім на Антиллах, що він дезертир і боягуз, боягуз! Скажіть їм, що він вистрибнув з вельбота! Я б ніколи не став бити в бубон над Піпом і називати його генералом, якби він помер тут іще раз! Ні, ні! Ганьба всім боягузам! Нехай вони всі втонуть, як Піп, що стрибнув з вельбота. Ганьба! Ганьба!
Тим часом Квіквег лежав із заплющеними очима, наче дрімав. Зрештою Піпа турнули геть, а хворого перенесли на ліжко.
Але тепер, коли він начебто приготувався до смерті, а труна йому якраз підійшла, Квіквег раптом почав одужувати; скоро всі побачили, що виріб теслі більш не знадобиться; і коли дехто висловив захоплений подив із цього приводу, Квіквег пояснив причину свого раптового одужання: у вирішальну мить він згадав про одну невеличку справу на березі, якої ще не виконав, і тому він передумав щодо вмирання, — для цього ще не час. Його спитали, невже він гадає, що це залежить тільки від нього — жити йому чи померти? Ну звісно, відповів він. Одне слово, Квіквег був певний, що якщо людина твердо вирішить жити, звичайна хвороба її не здолає; хіба що кит, або шторм, або якась інша руйнівна стихія може її вбити.
Між дикунами і цивілізованими людьми, треба сказати, є одна дуже значна відмінність: якщо цивілізований хворий одужує десь місяців шість, хворий дикун може оклигати за день. Тому мій Квіквег скоро зміцнів; і нарешті, просидівши кілька днів у повній бездіяльності на кабестані (проте їв він з чудовим апетитом), він нараз скочив на ноги, потягнувся, позіхнув, а потім, стрибнувши на ніс свого підвішеного вельбота, оголосив, що готовий до бою.
Свою труну він із якоїсь дикої примхи став використовувати як матроську скриню; виклав у неї з парусинового мішка все своє манаття й акуратно розклав його там. Він згаяв чимало вільних годин на те, щоб порізьбити віко труни дивовижними візерунками; здавалося, що він хоче в такій грубій манері перенести на дерево химерні татуювання свого тіла. Це татуювання було витвором нині покійного пророка і віщуна в нього на батьківщині, який ієрогліфічними знаками записав на тілі Квіквега всю космогонічну теорію разом із містичним трактатом про мистецтво пізнання істини; тому власна особа Квіквега була незбагненною таємницею, диво-книгою в одному томі, загадкові письмена якої він не міг прочитати, хоча просто об них билося його живе серце; отже, ця таїна врешті-решт була приречена загинути разом із живим пергаментом, на якому була написана, і так і лишитися нерозгаданою. Мабуть, саме так думав Ахаб, коли якось уранці відвернувся від бідного Квіквега, з гіркотою мовивши: