— О капітане мій, капітане! Благородна душа! Благородне старе серце! Навіщо цькувати ту прокляту рибу? Тікаймо звідси! Покиньмо ці мертві води! І Старбак має дружину й дитя, — дитя його радісної, привітної юності, як і у вас, сер, є дружина й дитя — радість і любов вашої сивої старості! Геть звідси! Геть! Дозвольте мені цю ж мить змінити курс! Як хороше, як весело, мій капітане, ми помчимо до нашого старого Нентакету! Мабуть, і в них зараз таке ж ясне літепло, така ж блакить довкола, мій капітане.
— Так, так. Пам'ятаю, там буває так хороше влітку. Десь о цій порі — якраз опівдні — його вкладають спати… а потім він прокидається, такий жвавий, веселий, сідає на своєму ліжечку, і його мати розповідає йому про мене, старого канібала; про те, як я зараз плаваю в далеких морях, та ще повернуся додому, аби з ним побавитись.
— І Мері, моя Мері також! Вона обіцяла щоранку приносити нашого хлопчика на дюни, щоб він виглядав у морі вітрила свого батька! Так, так! Доволі! Усе вирішено! Ми йдемо в Нентакет! Ходімо, мій капітане, треба прокласти зворотний курс. Погляньте, погляньте! Дитяче личко у вікні, дитяча ручка на пагорбі!
Проте Ахаб дивився убік; він здригнувся, мов висохле дерево, що ронить на землю останній червивий плід.
— Що це? Яка безіменна, незбагненна, неземна сила, який лукавий потаємний володар, жорстокий тиран, не відаючи жалю, гнітить мене і змушує всупереч усім природним порухам душі шалено мчати вперед; і надихає мене звершити те, на що я б у глибині свого серця навіть не смів наважитися? Чи я — Ахаб? Чи я, Господи, чи хтось інший здіймає замість мене цю руку? Та якщо велике сонце рухається не з власної волі, а служить лише попихачем у небі, і кожна зоря керується у своєму русі невидимою силою, — як тоді може битися це жалюгідне серце, як може мислити цей жалюгідний мозок, коли не Бог надихає це биття, це мислення, саме життя замість мене? Небом клянуся, чоловіче, у цьому світі нас змушують бігати по колу, мов отой кабестан, а ганшпугом є Доля. І весь час — поглянь! Це усміхнене небо, це незворушне море! Поглянь! Бачиш отого тунця? Хто вклав у нього бажання хапати й жерти летючих риб? Що стане з убивцями, друже? Хто постане перед вищим судом, коли суддя і сам заслуговує вироку? Та який лагідний вітер, як лагідно дивиться небо; і повітря, мов над квітучим лугом. Десь на схилах Анд зараз косовиця, Старбаку, і косарі поснули на копах сіна. Поснули? Отак; хоч як ми надриваємось, все одно заснемо на ниві. Заснемо? Так, і будемо іржавіти в зеленій траві; мов покинутий серп, торік забутий на жнивах… Старбаку!
Але старший помічник, мертвотно-блідий від страшного розпачу, вже пішов геть.