І чарівна легкість, і могуття спокійної сили, що спочиває у стрімкому бігу, вчувалися в кожному його рухові. То був не білий бик — Юпітер, що несе на собі викрадену Європу, яка вчепилася в його прекрасні роги; бик, що скоса позирає на діву своїми ніжними імлистими очима і плавно мчить її до весільних палат Криту; ні, навіть Юпітер, найвеличніший із богів, поступався у величі Білому Киту.
Від його м'яких боків у подвійній хвилі, що розходилася від нього далеко в обидва боки, від цих сяючих боків линули чари. І не дивно, що серед мисливців були такі, хто, піддавшись оманливій звабі цього удаваного спокою, насмілився вийти проти нього на бій і побачив, що під оманою тиші чаїться згубна буря. Та знов у чарівному супокої ти пливеш, о кит! до тих, хто бачить тебе вперше, хоч скільки б людей ти вже не звабив і не згубив раніше цими підступними чарами.
І так, у безжурному спокої тропічного моря, серед хвиль, що від захвату не сміли вибухнути оплесками, плив Мобі Дік, іще не показуючи свою жахливу зброю, ховаючи від очей свою вигнуту нижню щелепу. Та скоро він став поволі піднімати з води свою передню частину; на мить його велетенське мармурове тіло вигнулося над хвилями високою аркою, наче славетний природний міст у Віргінії; погрозливо змахнувши в повітрі знаменом хвоста, великий бог явив себе світу і в ту ж мить зник з очей. І ще довго білі морські птахи ширяли в повітрі і, черкаючи крилами по воді, у тріпотливому чеканні зависали над бурхливим виром, що утворився там, де він пішов углиб.
Відклавши весла, лопочучи вітрилами, три вельботи ледь погойдувались на хвилях і чекали, поки Мобі Дік з'явиться знову.
— Година, — мовив Ахаб, що стояв, наче закам'янівши, у себе в човні, і подивився у бік вітру, туди, де в голубому мареві вабила неозора далечінь. Та за мить його очі знову пожвавішали і він нетерпляче озирнув водяний простір. Вітер дужчав, море забрижилося.
— Птахи! Птахи! — скрикнув Тештіго.
Довгою низкою, наче перелітні чаплі, білі пташки одна по одній потяглися до човна Ахаба і закружляли над водою за кілька ярдів від нього з радісними криками надії. Зір у них був гостріший від людського; Ахаб іще нічого не бачив у морі. Та нарешті, все уважніше вдивляючись у зелену глибінь, він розгледів живу білу пляму, не більшу від песця, що наближалася до поверхні з дивовижною швидкістю і зростала щомиті; потім вона якось перекрутилася, і стало видно два довгі криві ряди білих блискучих зубів, що стриміли з глибини. То була роззявлена паща і зігнута щелепа Мобі Діка, в той час як його велетенське тіло, лишаючись у тіні, ще зливалося з морською блакиттю. Пащека сяяла під дном вельбота, наче розчинена навстіж брама мармурового склепу; і Ахаб, рвучко змахнувши стерновим веслом, погнав свій вельбот подалі від цього моторошного видовиська. Потім він озвався до Федалли, зробив знак помінятися місцями, пройшов на ніс, схопив гарпун Перта і наказав своїй команді тримати весла напоготові, щоб за першим знаком табанити геть.
Вельбот, заздалегідь повернувшись навколо своєї осі, тепер стояв носом до голови кита, який мав ось-ось виринути на поверхню. Але Мобі Дік, наче розгадавши цю хитрість, з тією злісною прозірливістю, якою наділяли його люди, вмить розвернувся і виринув зморшкуватою головою вперед, ковзнувши вздовж борту вельбота.
Кожна планка, кожне ребро човна затремтіли, заходили ходором, коли кит, перевернувшись на спину, мов акула при нападі, неквапно, наче втішаючись, всотав у свою роззявлену пащу ніс вельбота; його довга зігнута нижня щелепа піднялася високо вгору і одним зубом зачепилася за кочет весла. Блакитно-перлиста білина її внутрішньої оболонки сяйнула за шість дюймів від голови Ахаба. І Білий Кит струснув легкий дощаний човен, наче хижий кіт свою полонену мишу. Федалла стояв непорушно, схрестивши руки і дивлячись перед собою, але тигрячо-жовті веслярі, спотикаючись і штовхаючи одне одного, стрімголов кинулися на корму.