Снасті були наче живі. Верхівки щогл, мов крони високих пальм, рясніли переплетінням людських рук і ніг. Деякі, схопившись рукою за стеньгу, другою рукою схвильовано махали перед собою; інші, затуливши очі долонею від сліпучого сонця, сиділи на самому кінці хиткої реї; щогли аж згиналися, усипані гронами людських тіл — достиглим врожаєм долі. О, як пильно вони вдивлялися в неозору блакить, шукаючи в ній те, що повинно було їх занапастити!
— Чому ви не кричите, хіба ви його не бачите? — спитав Ахаб, коли за кілька хвилин після першого вигуку згори не долинало ні звуку. — Підніміть мене. Ви помилилися, люди; це не Мобі Дік, якщо він отак випустив один фонтан і щез.
І справді, те, що схвильованим людям здалося китовим фонтаном, насправді було щось інше; це з'ясувалося, коли Ахаб зайняв свій звичайний чатовий пост; бо щойно на палубі встигли закріпити за нагель вільний кінець, Ахаб задав тон оркестру, від звуків якого повітря затремтіло, мов від грому рушничних пострілів. Нестямний крик захвату вирвався з тридцяти мідних горлянок, бо цього разу — і набагато ближче до корабля, ніж уявний фонтан, усього за якусь милю попереду — з'явився у своїй власній величній особі сам Мобі Дік! Не спокійним, байдужим фонтаном, цим мирним джерелом, що струмить у нього з голови, сповістив Білий Кит про свою появу; тепер він на подив людям сам почав вистрибувати з води. Зі страшною швидкістю виринаючи з темної глибини, кашалот здіймає своє велетенське тіло високо в повітря і, збурюючи хмари пінних бризок, викриває себе на відстані семи миль та навіть більше. Тоді здається, що розбурхані хвилі довкола — це його грива, якою він трусить у шаленій люті; і ці стрибки кашалота справді часто означають виклик.
— Він стрибає! Стрибає! — почулися вигуки, коли Білий Кит, ніби вихваляючись своєю хоробрістю, змив у небо, мов величезний лосось. І хмара бризок, що раптом зросла на тлі блакитної морської рівнини і небокраю, якусь мить стояла в повітрі, сліпучо-осяйна, мов снігова вершина, а потім почала тьмяніти, тьмяніти, втрачаючи свій нестерпний блиск, і огортатися імлистим серпанком дрібного дощу.
— То стрибай до сонця востаннє, Мобі Дік! — вигукнув Ахаб. — Прийшла твоя остання година, твій гарпун у моїй руці! Ану всі вниз, усі вниз! Лишіться хтось один на фок-щоглі! Готувати вельботи!
Знехтувавши мотузяними сходами вантів, матроси, наче зірки, посипалися на палубу, ковзаючи по штагах та фалах; Ахаба не так стрімко, та все ж досить скоро спустили вниз у його кошику.
— Спускати! — наказав він, опинившись у своєму вельботі. То був запасний вельбот, обладнаний звечора. — Містере Старбак, корабель лишається на тебе. Тримайся осторонь від човнів, та неподалік. Руште!
Немовби для того щоб настрахати людей, Мобі Дік цього разу вирішив напасти на них першим і тепер, розвернувшись, рушив навперейми трьом вельботам. Човен Ахаба йшов посередині, і він, щоб заохотити людей, заявив про свій намір зустріти кита «голова в голову», тобто спрямувати вельбот просто йому назустріч — власне, це робиться нерідко; на невеликій відстані стрічний напад для кита є неможливим через його бічний зір. Та поки вони ще не підійшли до нього досить близько, і тому він бачив усі три вельботи так само ясно, як три щогли корабля; і ось Білий Кит, могутніми ударами хвоста іще прискоривши свій стрімкий хід, за мить опинився біля вельботів, роззявивши пащу, б'ючи хвостом, погрожуючи рознести вельботи на друзки; він не помічав гарпунів, що летіли в нього; здавалося, ним володіє одне бажання — знищити човни. Але ті, покірні вправним стерновим, без упину кружляючи, мов бойові коні на полі битви, поки ще уникали його нападу, хоч і раз у раз опинялися на краю загибелі; і весь час несамовитий бойовий заклик Ахаба заглушав крики інших.
Врешті-решт Білий Кит, кидаючись у різні боки, так заплутав ослаблені ліні кинутих у нього трьох гарпунів, що вони наструнчилися і самі почали підтягати до нього вельботи; а він тим часом відплив трохи вбік, наче для того, щоб підготуватись до ще більш лютої атаки. Ахаб, скориставшись з цього, спочатку витягнув якомога більше ліня, а потім став швидко смикати його і перебирати, сподіваючись у такий спосіб розплутати і звільнити кінці, і раптом — о, жах! перед ним постало видовище, більш страшне, ніж вищирені зуби акули!