— Нічого, сер.
— Нічого! А вже скоро полудень! Дублон піде старцювати! Ану, де сонце? Еге ж, так воно й мало бути. Я його обігнав. То що ж, я тепер попереду? І він полює мене, а не я його; це погано. Я повинен був це передбачити. Дурень! Ліні та гарпуни — він тягне їх за собою! Так, я обігнав його вночі. Повертати! Гей, усі спустіться вниз, крім чатових! До брасів!
Досі вітер дув у корму «Пекводу», і тепер, повернувши в інший бік, корабель круто став проти вітру, спінюючи свій білий слід.
— Тепер він іде проти вітру в роззявлену пащу, — мовив Старбак сам до себе, закріплюючи біля борту щойно витягнутий грот-брас. — Борони нас Боже, та я відчуваю, що кістки в мене вже гниють і зволожують моє тіло зсередини. Я відчуваю, що, скоряючись його волі, постаю проти волі Божої!
— Підніміть мене на щоглу! — крикнув Ахаб, підійшовши до мотузяного кошика. — Ми його скоро зустрінемо.
— Єсть, сер. — Старбак негайно виконав наказ Ахаба, і Ахаб знову піднісся над палубою.
Минула ціла година — золотий згусток століть. Час затамував подих у спраглому чеканні. Нарешті румбів на три праворуч, з навітряного боку Ахаб побачив фонтан, і ту ж мить з трьох щогл, сповіщаючи про нього, зринули до неба три крики — наче язики вогню.
— Лицем до лиця я зустрічаю тебе сьогодні, втретє, Мобі Дік! Гей, на палубі! Брасопити реї міцніше; іти прямо на вітер! Він ще надто далеко, щоб спускати вельботи, містере Старбак. Що це вітрила залопотіли? З молотком стояти біля стернового, чи як? Отак. Він іде швидко; треба мені спускатися. Тільки ще раз погляну звідси на море; для цього ще є час. Давній, давній краєвид, і водночас такий юний; так, він зовсім не змінився відтоді, як я побачив його вперше, малим хлопцем із піщаних дюн Нентакету! Такий самий! Такий самий! І для Ноя, і для мене. З підвітряного боку трохи дощить. Як там хороше! Там, у тій стороні, лежить не просто земля — диво-край, весь у пишноті пальмових гаїв. Підвітряний бік! Білий Кит прямує туди; отже, я мушу дивитися проти вітру — це краще, хоч і трохи тяжче. Ну що ж, прощавай, прощавай, стара щогло! Що це? Зелень? Так, мох визирає з тріщин. Та в Ахаба голова ще не поросла мохом від знегоди! Усе ж є різниця між людською старістю і старістю матерії. Утім, ніде правди діти, стара щогло, — ми таки обоє старі; хоч наш корпус ще міцний, еге ж, мій корабле? Одної ноги немає, от і все. Клянуся, це мертве дерево в усьому краще, ніж моя жива плоть. Мені з ним не зрівнятися; я знав чимало кораблів, збитих із мертвого дерева, що пережили людей, створених з життєдайної плоті їхніх живих батьків. Як там він казав? Він будь-що йтиме попереду, мій лоцман; і я ж таки побачу його знову? Де? Чи будуть у мене очі на дні морському, якщо я спущуся цими нескінченними сходами? Але ж я всю ніч віддалявся від того місця, де він утонув. Так, так, подібно до багатьох інших, ти казав страшну правду щодо самого себе, парсе; а щодо Ахаба — тут ти схибив. Прощавай, щогло, і пильнуй за китом, поки мене немає. Ми ще поговоримо сьогодні, ні, завтра ввечері, коли Білий Кит лежатиме отам, пришвартований до борту з голови і з хвоста.