— Ні… цього я не знав, — мовив Ілія, у якомусь повільному здивуванні перевівши з мене на Квіквега свій чудний погляд.
— Іліє, — сказав я тоді, — ви зробите мені і моєму другу велику послугу, якщо негайно залишите нас. Ми вирушаємо до Індійського і Тихого океанів і не хотіли б, щоб нас затримували.
— Он воно що! А до сніданку ви повернетеся?
— Квіквегу, він несповна розуму, — сказав я. — Ходімо.
— Агов! — озвався до нас Ілія, коли ми відійшли від нього на кілька кроків.
— Не зважай на нього, Квіквегу, ходімо швидше.
Але він знову непомітно наздогнав нас і, раптом ляснувши мене долонею по плечах, спитав:
— А чи не здалося вам, що на корабель щойно пройшли якісь люди?
На це просте і зрозуміле запитання я відповів:
— Так, я начебто бачив чотирьох чи п'ятьох чоловік, але дуже неясно, тож заприсягтися не можу.
— Так, дуже неясно, — повторив Ілія. — Прощавайте. Ми знову залишили його позаду, і він знову наздогнав нас і, ще раз торкнувшись мого плеча, мовив:
— А як ви гадаєте, чи знайдете ви їх тепер?
— Кого?
— Прощавайте. Прощавайте! — повторив він у відповідь і повернувся, щоб іти. — От що… Я просто хотів вас попередити… та це ні до чого, це все одне й те саме; приватна справа… ото морозець сьогодні, га? Ну, бувайте. Ми з вами тепер, мабуть, не скоро побачимося, хіба що перед Судом, — і, виголосивши цю недоладну промову, він нарешті пішов геть, неабияк спантеличивши мене своїм незрозумілим нахабством.
Коли ми піднялися на борт «Пекводу», нас зустріла мертва тиша — не було ні видно, ні чутно жодної живої душі. Двері капітанської каюти були замкнені зсередини, усі люки задраєні і закладені зверху бухтами канатів. Ми пройшли на бак і побачили там один відкритий люк. Знизу пробивалося світло. Ми спустилися, але побачили там тільки старого такелажника, закутаного в пошарпаний матроський бушлат. Він лежав долілиць, носом у стиснуті руки, розлігшись на двох зіставлених разом скринях, і спав мертвим сном.
— Як ти гадаєш, Квіквегу, де поділися ті матроси, котрих ми бачили? — спитав я, розгублено втупившись у сплячого.
Але Квіквег не побачив на пристані нічого, і тепер я ладен був сам вважати це оманою зору, якби не Ілія з його загадковим запитанням. Проте я потамував тривогу і, знову вказавши на сплячого, жартома зауважив Квіквегу, що нам, мабуть, краще лишитися тут і охороняти тіло, тож нехай він влаштовується якнайзручніше. Він поклав долоню сплячому на сідниці, ніби перевіряючи, чи м'яко буде сидіти, а потім мовчки всівся зверху.
— Боже правий! Квіквегу, не треба так сидіти, — сказав я.
— О! Дуже зручна місце, — відповів Квіквег. — Мій острів так сидіти. А з лицем нічого не бути.
— Лице! — здивувався я. — Ти називаєш це лицем? А втім, вираз у нього вельми дружній. Та поглянь, він ледве дихає, просто задихається. Злазь скоріше, Квіквегу, ти надто важкий, тобі не слід так поводитися з обличчям цього бідолахи. Злазь, Квіквегу! Дивися, він тебе зараз скине. Як це він досі не прокинувся?
Квіквег зліз, умостився на скрині біля самої голови сплячого і запалив свій томагавк. Я сів біля ніг старого. І, схилившись над ним, ми почали передавати один одному люльку. Поки ми так сиділи, Квіквег у відповідь на моє запитання розповів мені своєю покрученою мовою, що в нього на батьківщині, де не знають ні диванів, ні ослонів, правителі, вожді та інші великі люди зазвичай відгодовують представників простолюду, щоб ті правили їм за канапу; таким чином, бажаючи умеблювати свою оселю, ви можете купити вісім чи десять ледарів і розставити їх на свій смак в альковах та нішах; для прогулянок це також вельми зручно, набагато зручніше, ніж садовий стілець, який складається у дощечку, — в разі потреби вождь підкликає до себе слугу і наказує йому зобразити з себе диван десь під гіллястим деревом, яке росте, може статися, посеред багнюки.
Щоразу, коли я передавав Квіквегу томагавк, він, не уриваючи своєї оповіді, змахував гострим кінцем просто над головою сплячого.
— Нащо ти це робиш, Квіквегу?
— Дуже просто вбивав. О! Дуже просто!
І він поринув у бурхливі спогади, навіяні люлькою-томагавком, яка, наскільки я зрозумів, за своєю подвійною сутністю не лише приносила втіху його душі, але й розсікала голови його ворогів; але тут сплячий нарешті привернув нашу увагу. Густий тютюновий дим сповнив темне приміщення, і це на нього подіяло. Спершу він почав дихати ще важче, потім у нього, мабуть, закрутило в носі, він кілька разів перевернувся, а потім сів і протер очі.
— Ви, курці, — видихнув він. — Хто ви такі?
— Ми з команди, — відповів я. — Коли відпливаємо?