Розділ 38
Надвечір
Старбак стоїть, прихилившись спиною до грот-щогли.
— Моя душа пригнічена, підкорена, — ким? Божевільним! Як стерпіти образу? Здоровий глузд мусив відступити в цій сутичці! Він уразив мій розум до самої глибини. Я немовби бачу його неправедну загибель; та я приречений вести його до цієї загибелі. Хочу я цього чи ні, тепер я пов'язаний з ним незбагненним зв'язком; він тягне мене на буксирі, а в мене немає такого ножа, щоб перерізати канат. Страшний він, цей старий! «Хто вищий від мене?» — кричить він; так, він буде запанібрата з усіма, хто вищий від нього; та погляньте, як він тиранить своїх підлеглих! О, як добре я розумію свою жалюгідну роль — скорятися, бунтуючи, і навіть більше — ненавидіти, відчуваючи жаль. Адже в очах у нього я бачу буремні відблиски такої печалі, яка спалила б мою душу дотла. Проте надія ще є. Часу багато, а час творить чудеса. Його ворог-кит плаває по всій земній кулі, як золоті рибки плавають у своїй круглій посудині. І, можливо, рука Господа ще розіб'є на друзки ці богохульні заміри. Я б звеселився душею, якби на ній не лежав свинцевий тягар. Усередині в мене щось застигло, дзиґар серця опустився, а я не маю ключа, щоб завести його знову.
(З бака долинає вибух веселощів.)
О Боже! Пливти з таким збориськом дикунів, що майже не успадкували людських рис від своїх смертних матерів. Покидьки, викинуті з лютої морської безодні! Для них Білий Кит — це грізний ідол. Ач, як казяться! Як вони шаленіють там, на носі, а на кормі все наче вимерло. Мені здається, так і в усьому житті. Стрімкий зубчастий ніс корабля радісно мчить уперед у сяючому просторі — лише для того, щоб тягти за собою похмурого Ахаба, що сидить у себе в каюті на кормі, яка здіймається над його каламутним безживним слідом, а за нею, мов зграя вовків, з гуркотом женуться хвилі! Ні, це тоскне виття мені просто серце крає. Годі вам, ви, гультяї! Ану всі по місцях! О життя! У таку мить, коли душа вражена і пригнічена знанням, яке дістає з явищ диких і грубих, — у таку мить, о життя, я відчуваю твій глибинний жах! Але він мені чужий; цей жах — не частка мене самого! Я людина, я слабке створіння, але готовий стати з тобою на прю, грізне, примарне завтра! Підтримайте мене, зміцніть, огорніть мене, благодатні сили!
Розділ 39
Перша нічна вахта
Стабб на фор-марсі підтягує брас; говорить стиха.
— Ха! Ха! Ха! Ха! Хм! Захрип я, чи що? Я думав про це весь час і — ха-ха! — от і все, що я можу сказати із цього приводу. А чому? Тому, що сміх — наймудріша й найлегша відповідь на все, чого не можеш збагнути в цьому житті; і хай там як, а втіха лишається завжди, одна-єдина втіха: що судилося, тому й бути. Я не розчув, що там він казав Старбаку, та як на це подивитися спроста, Старбаку сьогодні було не ліпше, ніж мені — того вечора. Певно, старий Могол за нього теж узявся як слід. А я ж знав, що так і буде, я бачив; мені наче знамення якесь було, тож я можу провіщати майбутнє. Лише побачив, який у нього череп, і одразу збагнув, що й до чого. Ну, Стаббе, мудрагелю Стаббе, — це в мене такий титул, — то й що з цього, Стаббе? Усе ясно як божий день. Не знаю, чим усе це скінчиться, та я все одно дійду до кінця сміючись. Усі ці майбутні страхи — сміх та й годі! Їй-право, смішно! Тра-ля-ля! Ха-ха-ха! Що там робить удома моя ясочка? Плаче, аж заливається? А може, частує вином гарпунерів, які повернулися з плавання, і витанцьовує, як прапорець під вітром? Ну і я теж повеселюся — тра-ля-ля! Ха-ха-ха! Гоп!..
Гарна пісня! Хто це там мене кличе? Містер Старбак? Єсть, сер! (Убік.) Він мій начальник, але й над ним, якщо не помиляюся, теж є начальство. Іду, сер, оце тільки ще разочок підтягну — отако, — іду, сер!
Розділ 40
Опівночі на баку
Гарпунери і матроси. (Піднімається фок, і стає видно нічну вахту, — на баку в різних позах стоять, сидять і лежать люди; усі співають хором.)