Центральне місце у «відродженні» Мелвілла в нашій країні займає, природно, публікація його безсмертного роману про Білого Кита.
«Мобі Дік» — книжка незвичайна. Вона написана всупереч усім уявленням про закони жанру й не схожа на жоден твір світової літератури. Якщо читач після першої сотні сторінок у подиві зупиниться і спитає: «Який же це роман?», — він матиме цілковиту рацію. Та корисно при цьому пам’ятати, що таке запитання ставили вже мільйони людей і що це не завадило їм дочитати книжку до кінця, а потім перечитати ще кілька разів.
Читати «Мобі Діка» нелегко. Доводиться переборювати своєрідний «опір матеріалу». Втягшись в опис морської стихії, читач спотикається об спеціальні розділи, присвячені науковій класифікації китів. Некваплива розповідь про корабельне життя несподівано змінюється драматургічними сценами, витриманими в дусі єлизаветинської трагедії. За ними раптом починаються абстрактні філософські міркування про «білість» і про той моральний зміст, якого надає цій «безбарвній всебарвності» людська свідомість. Поетичні картини, сухуваті наукові міркування, діалоги, монологи, філософські відступи, притчі, опис розбирання китової туші, картини полювання на китів, роздуми про долю людини, народів, держав — усе це йде безперервною низкою і примушує читача не без певного зусилля переключатися з предмета на предмет і стежити за особливою глибинною логікою авторової думки.
Американським читачам «Мобі Діка» легше. їм допомагає сама мова цього твору. Важко сказати, в чому тут секрет. Про мову Мелвілла написано чимало спеціальних статей, але таємниця його стилістичної майстерності лишилась нерозкрита. Цікаво, що кожному, хто досліджував це питання, спадало на думку те саме порівняння. Мову «Мобі Діка» уподібнюють до океанської хвилі, що росте, надимається, здіймається вгору, потім падає, розбризкуючи мільйони іскристих крапельок, а за нею вже наростає друга, третя, четверта… Ці хвилі ніби підхоплюють читача й несуть його вперед, переносячи через рифи й скелі. І навіть коли якийсь підступний бурун не втримає його, жбурне на каміння, то дальший неодмінно підхопить і потягне далі.
«Мобі Дік» був опублікований 1851 року. При своїй появі ця книжка викликала деяке збентеження в лавах критиків і розгубленість серед читачів. Досить швидко й ті, й ті погодились, що «Мобі Дік» — твір «дивний», і на тому заспокоїлись. Роман про Білого Кита перестав привертати увагу, і черев кілька років його начисто забули.
Оскільки «дивність» цієї книжки не зникла і бентежить читача й донині, треба проаналізувати її детальніше.
«Мобі Дік» — це роман про Людину і людство. Але насамперед — про історичні долі співгромади людей, які називали себе американцями. Парадоксально, що саме цього сучасники письменника й не зрозуміли. Вони не помітили Америки в найбільш «американському» з усіх американських романів середини XIX сторіччя.
Одна з причин такої «глухоти» до суспільно-філософського вмісту книжки полягала в тому, що сучасники звикли бачити в Мелвіллі не стільки письменника, скільки мандрівника, наділеного спостережливістю й не позбавленого жвавості пера. Кожен його твір сприймався звичайно як літературний «звіт,» про той чи той епізод з життя непосиди-автора.
«Тайпі» та «Ому» в очах американської критики сорокових років XIX сторіччя були всього лише цікавою розповіддю про те, як автора взяли в полон канібали, та про життя на Таїті. В «Редберні» вбачали опис рейсу до Ліверпуля на «Св. Лаврентії». «Білий бушлат» сприймався як спогад про службу па фрегаті «Сполучені Штати». Та й появу «Мобі Діка» пояснювали тією обставиною, що плавання на китолові «Акушнет» лишалося єдиною невикористаною сторінкою з долітературного життя Мелвілла, і тому автор просто не міг не написати роману про полювання на китів.
Логічність цього стрункого погляду трохи порушила поява третього роману Мелвілла «Марді». Його ніяк не вдавалося прив’язати до біографії автора. Але критиків це не збентежило. Вони оголосили роман невдалим і привітали появу «Редберна», як свідчення того, що Мелвілл отямився, перестав лізти не в своє діло і вернувся до розповідей про власні пригоди.
Деякі підстави для такої оцінки творчості Мелвілла у сучасників були. Письменник і справді широко використовував у своїх книжках власний життєвий досвід. Але критики, що затято сперечалися про вірогідність фактів, викладених у «Тайпі» й «Ому», не розуміли, що події особистого життя автора, його спостереження і враження були тільки матеріалом його книжок, а не змістом їх. Тим часом навіть побіжне знайомство з громадським і духовним життям Америки часів Мелвілла переконує нас, що його романи — породження американської дійсності сорокових-п’ятдесятих років XIX сторіччя.
Двадцяті, тридцяті, сорокові роки XIX сторіччя в історії США були добою інтенсивного економічного зростання. Швидко освоювалися землі американського Заходу. Будувалися дороги, канали й мости. В Новій Англії як гриби після дощу росли фабрики й заводи. Зі стапелів сходили все нові й нові кораблі торговельного флоту. Американська економіка розвивалася темпами, яких світ ще не знав.
Американці пожинали плоди економічної незалежності, завойованої в двох війнах, і були перенонані, що Америка — країна «необмежених можливостей», Богом звільнена від голоду, злиднів, криз та інших прикрощів, якими рясніла історія Старого Світу. Вони пишалися своїм республіканізмом, демократичним духом своїх інституцій, невичерпними багатствами своєї батьківщини. Звідси енергійний патріотизм американської літератури десятих-двадцятих років XIX сторіччя, прагнення прославити Америку в поезії й звеличити її недовгу історію в прозі. Звідси й прагнення якомога швидше створити свою національну культуру, гідну великого народу, і тим самим покінчити з віковою культурною залежністю від Європи.
Та не все в житті Америки тієї доби вкладалось у картину безхмарного процвітання. Десь під сподом зароджувались і визрівали соціальні конфлікти, що порушували спокійну течію суспільного життя. З плином часу вони все гострішали й гострішали і кінець кінцем наче вибух розвалили американський добробут, укинувши країну в вир громадянської війни.
Поступово з’ясувалося, що уявлення «національне благо» в сфері економічній, соціальній і політичній — не більше як фікція. Те, що було благом для одних, виявилося смертю для інших. Будь-яка спроба регулювати економіку країни законодавчим шляхом призводила до політичних криз.
Запекла боротьба між плантаторами Півдня й фермерами Заходу привнесла в політичне життя Америки дух корупції й демагогії. Просвітницькі гасла, накреслені на знаменах американської буржуазної революції, втратили свій первісний зміст. Тепер вони стали предметом спекуляції, знаряддям у боротьбі за досягнення аж ніяк не безкорисливих цілей.
Моральні принципи американської буржуазної демократії, висунуті XVIII сторіччям і сформульовані Франкліном, поступово переосмислювались. Під натиском капіталістичного прогресу їхній демократизм танув, їхня буржуазність посилювалася. Знаменитий франклінівський афоризм «Час — це гроші!» звучав уже не як засудження неробства, а як заклик до збагачення. Поклоніння доларові вже не сприймалось як прихована вада. Його не соромились.
Усі ці обставини громадського, політичного й духовного життя Америки справляли щонайсильніший вплив на характер розвитку американської літератури тридцятих-сорокових років XIX сторіччя. Творчість Мелвілла не становила винятку.
Він писав морські романи («Редбері», «Білий бушлат», «Мобі Дік») не просто тому, що сам був моряком, а тому, що Америка в сорокові роки XIX сторіччя вже стала однією з найбільших морських держав світу. Життя американських моряків було важливою частиною національної дійсності. Америка не була б Америкою без свого торговельного, військового, китобійного і рибальського флоту. Зусиллями Фенімора Купера, Річарда Дана, Мелвілла та інших корабельна палуба стала так само звичним місцем дії романів і повістей, як фермерська оселя або міський майдан. У першій половині XIX сторіччя «морський роман» став неподільною монополією американської літератури. І це не випадково. Не випадково й те, що в названих романах Мелвілла романтика моря посідає другорядне місце. Перше відведене соціальним аспектам морського життя.