Білдед — це вчорашній день. Це побожний користолюбець і лицемір. Але ні побожність, ні користолюбство, ні лицемірство не сприймаються як індивідуальні властивості його натури. Вони традиційні для Нової Англії й становлять саму суть американського пуританства, в якому суворе благочестя завжди вживалося з безсоромною жадобою наживи. Білдед скнара. Він старий. У ньому нема енергії.Та якби й була, вона б уся витрачалась на скнарування. Бурхливі плавання не для нього. На борту «Пеквода» йому нема чого робити. «Пеквод» відпливає, Білдед лишається.
Сьогоднішній день Нової Англії репрезентований Старбаком. Він теж благочестивий, але, на відміну від Білдеда, не лицемірний. Власне, Мелвілл і не дав йому приводу для лицемірства. Він вправний моряк і китобій. Він людяний. Але в ньому немає ініціативи, розмаху. Він не живе відчуттям великої мети Він може вивести «Пеквод» у плавання, але неодмінно приведе його назад до Білдеда. Йому не дано вийти з-під влади вчорашнього дня. Але й перед завтрашнім днем він не встоїть. Завтра він буде не на місці. У Старбака багато привабливих якостей. Але в нього нема майбутнього.
Майбутнє втілене в образі Ахава. Тож він і займав думки Мелвілла найбільше. Ахав — характер складний, суперечливий, багатозначний. У ньому стоплені романтична таємничість, біблійний одвічний біль людства, фанатична ненависть до зла й необмежена здатність чинити його. Але крізь усю складність, крізь переплетення фізичних, моральних, психологічних елементів виразно проглядають «закони буття», які ще тільки формувались в Америці Мелвіллових часів.
Новоанглійські «піонери» середини XIX сторіччя вже не розчищали лісів під посіви, не воювали з індіанцями, не оборонялись від хижих звірів, сховавшись за дерев’яним частоколом. Вони будували заводи й фабрики, кораблі й залізниці. Вони торгували з усім світом і відкривали банки в американських містах. Тим самим вони здійснювали велике завдання економічного поступу. Своєю діяльністю вони сприяли процвітанню батьківщини і схильні були вважати себе сіллю землі. В їхньому моральному світі бізнес був верховним володарем, якому приносилося в жертву все, не виключаючи й самого людського життя. Згодом американська література показала читачам цілу низку апостолів бізнесу. Серед них ми знайдемо багатьох героїв Ф. Норріса, Т. Драйвера, Е. Сінклера, С. Льюїса та інших. Але все це було пізніше.
Звичайно, Ахав — не «капітан індустрії» і не бізнесмен. Йому визначено іншу роль. Проте його цілеспрямованість, здатність переступити через будь-які перешкоди, його вміння не бентежитись роздумами про справедливість, відсутність у ньому страху, жалю, співчуття; його відвага й заповзятливість, а головне — розмах і залізна чіпкість — усе це дозволяє бачити в ньому «пророчий прообраз майбутніх будівників імперії другої половини сторіччя», кожен з яких теж переслідував свого Білого Кита, також переступаючи через юридичні, людські й божественні закони.
В цьому плані Ахав був одним з найтонших прозрінь Мелвілла.
У фанатичному безумстві капітана Ахава і в символічній картині загибелі «Пеквода» є ще й інший зміст, дотичний до деяких подій політичного життя Сполучених Штатів середини сторіччя. Про них у романі, правда, навіть не згадано, зате уважно досліджується одне з морально-психологічних явищ, безпосередньо пов’язаних із цими подіями. Йдеться про фанатизм, що вписав, як відомо, чимало похмурих сторінок в історію Америки.
Конфлікт між Північчю й Півднем був основним конфліктом суспільно-політичного життя США тієї доби. Напруга політичних пристрастей досягла під кінець сорокових років надзвичайно високого ступеня. Південці, що надіялись підпорядкувати життя нації своїм інтересам, запекло змагалися за нові території і змушували конгрес до таких законодавчих заходів, які обіцяли вигоди плантаторському господарству. Вони поводились агресивно й ішли на крайнощі. В очах Мелвілла вони були фанатиками, готовими в своєму засліпленні згубити Америку. Не менше лякали його й новоанглійські аболіціоністи, що вкладали в справу визволення негрів увесь свій пуританський запал і нерозтрачений темперамент.
Аболіціонізм був широким, демократичним, історично прогресивним рухом. Учасники його ставили перед собою благородну мету знищення рабства на американській землі і об’єктивно сприяли дальшому економічному й суспільно-політичному розвиткові Америки. До аболіціонізму приєднувались усі найважливіші демократичні течії тієї доби.
Мелвілл, як і багато його сучасників (Емерсон, Торо, Готорн, Уїтмен, Лонгфелло та ін.), був цілком і повністю на боці аболіціоністів. Він не належав до аболіціоністських товариств, але сама ідея ліквідації рабства й знищення расової дискримінації була надзвичайно близька йому. Не випадково, розмірковуючи про сили, які б могли протистояти соціальній нерівності й несправедливості, Мелвілл, поряд із патетичними тирадами про «царствену велич мозолястої руки», про благородство трудівника, вводить у свій роман про Білого Кита мотив братнього єднання рас і націй. Поряд зі своїм героєм він ставить трьох гарпунників — індіанця Тештіго, негра Дагу й полінезійця Квіквега — людей, що підносяться над рештою своїм високим благородством і гідністю. Цей союз, емблемою якого могли б стати руки, сплетені в одному потиску, — достатньо яскраве свідчення симпатій і настроїв Мелвілла. А втім, цей мотив із цілком зрозумілих причин був досить поширений у американській літературі XIX сторіччя. Згадаймо хоча б Чінгачгука й Натті у Фенімора Купера або Гека Фінна, й негра Джіма у Марка Твена.
Таким чином, Мелвілл, безперечно, був на боці аболіціоністів і поділяв їхні переконання. Але його непокоїв несамовитий фанатизм новоанглійських пуритан. Він боявся, що нерозважність і необережність фанатиків можуть кинути країну в хаос і згубити її в полум’ї Громадянської війни.
Восени 1851 року Мелвілл міг спостерігати спалах активності аболіціоністів у Массачусетсі, де традиційний фанатизм новоанглійських пуритан набрав на цьому грунті нової сили. Їх не могли зупинити ні розправи, ні погроми, ні закон. Вони готові були на все. І це тривожило письменника.
Показово, що, намагаючись передбачити майбутнє, багато сучасників Мелвілла звертались у ті роки до історії пуритансьних поселень Нової Англії, шукаючи в ній аналогій. Найвизначніші поети й прозаїки — Лонгфелло, Голдінг, Готорн — згадували про трагічні події, в перебігу яких релігійні фанатики, силкуючись викоренити уявне зло, тим самим чинили зло реальне й непоправне.
Соціальне зло в тогочасній дійсності не було уявним, але Мелвіллові гадалося, що фанатизм у боротьбі, навіть якщо це боротьба за справедливість, може призвести до ще більшого зла, до страшної катастрофи. Звідси й символіка образу капітана, що занапастив свій корабель з усією командою. Ахав — сильний і благородний дух. Він повстав проти світового Зла. Але він фанатик, і тому його спроба досягти прекрасної мети виявилася згубною.
Очевидно, що проблема фанатизму в романі, поставлена переважно в філософсько-психологічному плані, якимись своїми аспектами йде від політичного життя Америки кінця сорокових — початку п’ятдесятих років. А втім, хоч би за який епізод ми вхопились, хоч би який образ чи символ почали розглядати, ми неодмінно відчуємо дотичність до певних моментів суспільного життя Америки. Ось через це «Мобі Діка» і вважають цілком слушно соціальним романом.
Міркуючи над дисонансами соціального життя своєї батьківщини, Мелвілл, як і багато американських романтиків, пробував з’ясувати, які ж сили спрямовують те життя. Це неминуче приводило його до проблем філософського характеру. «Мобі Дік» тим самим перетворювався в філософський роман. Переважна більшість сучасників Мелвілла вважала, що сили, які керують людським життям, так само як і життям народів та держав, лежать за межами людини й суспільства. Вони мислили в рамках панівних напрямів тогочасної релігії й філософії і тому надавали цим силам універсального, всесвітнього характеру. Ходовими були терміни пуританської теології та німецької ідеалістичної філософії, і все зводилось, по суті, до різних варіантів «божественної» сили. Це міг бути традиційний грізний бог новоанглійських пуритан, «бог у людині» американських трансценденталістів, «абсолютний дух» німецьких романтиків та філософів або ж безособові «провіденційні закони». Песиміст і скептик, Мелвілл мав сумнів щодо слушності цих уявлень. У своєму романі він піддав їх аналізові й перевірці, яких кінець кінцем жодне з них не витримало. Мелвілл поставив проблему в найзагальнішому вигляді: чи існує в природі якась вища сила, відповідальна за життя людини й людського суспільства? Відповідь на це питання вимагала насамперед пізнання природи.