— Так, але... Господи, звідки ви й це знаєте?
— Адам розповів мені.
— Адам? — викрикнула Анна. — Я вже тиждень його не бачила! Де він?
— Я все розповім, — спробував заспокоїти її Моцарт, — ходімо, прошу вас.
Обличчям жінки покотилися сльози, але вона одним рішучим рухом стерла їх і звелася на ноги. Франц сторожко роззирнувся.
— Ви на когось чекаєте? — запитала Анна.
— Якраз навпаки: побоююсь, що хтось вичікує мене, — відповів той.
— Віддайте капусту, — сказала жінка.
— Що? — не зрозумів Моцарт.
— Ви тримаєте капусту, Франце. Поверніть її мені в кошик. Вашим рукам більше пасують нотні зошити, — мовила вона, — адже ви не залишили музику?
— Ні.
«А ви?» — хотів перепитати Франц, проте не наважився. Певно, в Анниному житті сталося багато змін. І хтозна, чи серед них лишилося місце музиці.
Вона рушила, повернула у провулок, і він поспіхом пішов за нею. Пройшовши з десяток кроків між брудними стінами, Анна зупинилась перед важкою потрісканою брамою.
— Нам сюди, пане Моцарте, — тихо промовила жінка і налягла всім тілом на дерев’яну стулку.
Брама піддалася. Кам’яними сходами піднялися на другий поверх, де було кілька майже однакових дверей. Одні з них Анна прочинила й запросила Франца увійти.
Всередині помешкання виявилось невелике, проте чисте й затишне. Передпокій та вітальня були обставлені скромно: лише необхідні непоказні меблі, сяке-таке срібло та вигорілі штори на вікнах.
— Я ходжу на ринок сама, — пояснила чомусь Анна, ставлячи на підлогу кошик з овочами, — моя служниця приходить до мене тільки двічі на тиждень. Допомагає на кухні...
Анна зняла з плечей накидку і поклала її на софу, даючи зрозуміти гостеві, що капелюха й рукавиць у нього ніхто не прийме. Він усміхнувся. Жінка все ще ховала очі. Спитати вона хотіла багато, але, схоже було, що не наважувалась почати першою. Якусь мить тривала мовчанка.
— Анно, — першим озвався Франц, — я такий щасливий вас бачити.
Жінка раптом схлипнула. Потім ще раз. І в наступну мить зі сльозами кинулась до нього в обійми.
— Франце, милий Франце! — ридала вона. — Якби ви знали... як я... скучила... Господи, як хочеться повернути... минулі часи!
Моцарт спершу розгубився, а тоді почав гладити Анну по волоссі. Минулі часи і йому тепер здавалися дорогими серцю, але втраченими назавжди.
Та зрештою вона заспокоїлася, відійшла від нього й піднесла до обличчя хустинку, а тоді, ступивши кілька кроків, сіла на софу біля вікна.
— Я постаріла, так? — тремтячим голосом запитала жінка.
— Ви подорослішали, Анно. Адже я знав вас ще зовсім юною, — відповів Франц, — і ви надзвичайно гарна.
Вона вперше всміхнулася. Хоч невідомо було, чи це зблиснула усмішка радості, чи гіркоти.
— Ви також змінилися, пане Моцарте, — раптом сказала вона, — у вас з’явилося більше впевненості й чогось такого, що... викликає довіру.
— Отже, раніше ви мені не довіряли? — пожартував Франц.
— Раніше я б не плакала у вас на плечі, — сказала вона, — зрештою, я також знала вас юним. А тепер переді мною гарний дорослий чоловік.
Франц зашарівся й не зміг знайти жодного слова для відповіді. Щоб якось виправдати мовчанку, він вдав, ніби мусить прокашлятися.
— То що з Адамом? — запитала Анна. — Що цього разу?
— Він... у поліції, — трохи повагавшись, сказав Моцарт, — але ви не лякайтеся, Анно. Я подбаю, щоб він невдовзі повернувся до вас.
— Він і вас у щось втягнув?
— Ні, це радше моя провина... Не провина, а... Вибачте, боюся, я не зможу вам усього пояснити.
— Гаразд, не намагайтесь, — жінка стомлено піднесла долоню до чола, — я не почую нічого нового... Боже мій, ви досі стоїте, Франце? Сідайте...
Вона вказала йому на стілець, що був навпроти її софи.
Франц подякував і, сівши, побачив просто перед собою, за силуетом Анни, вікно. Це нагадало йому про пережитий на вулиці страх, проте зараз, у помешканні, він відчував себе в безпеці.
— Перед тим, як Адама забрали поліцейські, він устиг написати мені вашу адресу, — пояснив Моцарт, — це сталося вночі, а вранці я вирушив шукати вас.
— Як все незвично, — вимовила жінка, — як ви зустрілися з ним?
— Власне... цього я також не можу вам пояснити. Скажу тільки, що обставини були не надто приємними ні для мене, ні для нього.
— Не сумніваюся, Адам вміє їх знаходити, — з гіркотою мовила Анна.
— У тій ситуації лише частина його вини, — поспішив завірити її Франц, — до того ж Адам пояснив мені, що все сталося через його борги...
— О, так! — перебила Анна. — Його борги! Його нескінченні борги... Гляньте на моє помешкання, любий Франце. Чи пасує воно дочці графа Баворовського? Ви добре знаєте, що ні!.. Хоча, Боже милосердний, мені нікого звинувачувати в цьому, крім себе самої. Якби тоді хтось спинив мене... Якби хтось спинив, стримав за руку, коли я, забувши про все на світі, побігла за ним. За Краєвським... Щоправда, не завжди була скрута. З Підкаменя ми вирушили до Катовіце, де Адам отримав посаду вчителя фехтування при офіцерському клубі. Ми навіть могли дозволити собі жити так, як раніше у моїх батьків. І я була щасливою. Звісно, шкодувала, що стосунки з родиною були зіпсовані, але це здавалося необхідною жертвою, аби мати право на власне життя, таке, як хотілося мені, а не батькові...
— Граф і графиня довго розшукували вас, — сказав Франц.
— Так, я знаю. Чутки до мене доходили, — зітхнула Анна. — Я зрештою написала додому листа, в якому просила пробачити мені й дати спокій... Хоча б на деякий час.
— Відповідь отримали?
— Ні, я не зазначила зворотної адреси... Хоч розумію, що це було жорстоко й несправедливо. Зрештою, ні батько, ні матір вже б нічого не вдіяли. Адам став моїм законним чоловіком — ми обвінчалися ще в дорозі, в маленькій капличці на перехресті. Свідками були випадкові перехожі, а священика наш візник знайшов у сільській корчмі. Ледве стоячи на ногах, той повінчав нас, а тоді знову поплентався пиячити. Я не так уявляла свій шлюб, але було байдуже. Коли поруч коханий чоловік, все, про що мріялось раніше, здається смішним і несуттєвим. Нові мрії народжуються поруч із ним. І головна з них — щоб він ніколи не залишив і не розлюбив... Адам був дбайливим чоловіком. А коли в нас народився первісток, то став і чудовим батьком... Все змінилося, мовби в одну мить. Якось він повернувся пізно й добряче напідпитку. Коли я запитала, де він був, коротко пояснив, що засидівся в клубі з офіцерами. Нічого незвичайного в цьому не було, і вже наступного ранку я про це навіть не згадала. Однак відтоді мій чоловік повертався додому все пізніше і все менше тримався на ногах. Врешті я не витримала і сказала, що більше цього не терпітиму, і якщо це не припиниться, то повернуся з сином до Підкаменя. На Адама це, здавалось, подіяло. Майже на тиждень він став таким, як раніше: знову бував багато часу з нами, влаштовував захопливі прогулянки, маленькі сімейні свята... Все ніби налагодилося, але одного дня... Одного дня... Адам, як і перед тим, повертався пізно, а інколи й під ранок, щоразу п’яний, а тепер ще й дратівливий. Вимагав, аби я дала йому спокій та займалася дитиною. Я нагадала йому про свою погрозу, проте він мовби не почув... Проігнорував мої слова. А за кілька днів раптом увірвався в дім і почав вимагати, щоб я з сином збиралася в дорогу. Куди? Навіщо? «У Баварію. Так треба!» — вигукнув спересердя.
Якраз за кілька днів до того я зрозуміла, що вагітна знову. Йому не сказала ні слова, все сподіваючись на слушну мить. Дорога стала для мене мукою. Він здивовано дивився на мене, коли я просила зупинити диліжанс ледь не кожної години, а тоді все збагнув сам. Адам розчулився, обійняв мене й нарешті у всьому зізнався: що знову грає в карти і, не виплативши остаточно старих боргів, набув нові. Від цих його боргів, а точніше, від людей, яким він був винен, ми й тікали.
Спершу оселилися в Інсбруку, де й народився наш другий син, тоді в Нюрнберзі, а тепер ось вже два роки живемо в Мюнхені. Дітей змушені були віддати батькам Адама в Краків, бо до тепер ледве вдавалося зводити кінці з кінцями. Пан і пані Краєвські мене недолюблюють, але погодилися допомогти, прихистивши на якийсь час наших хлопчиків. Боже, як я сумую за ними...