— Як почувається господиня? — розгублено запитував він у них, і йому відповідали, що пані Кавалькабо перебуває в доброму здоров’ї, гарному гуморі й наказала готувати сьогодні святковий обід. Шкода лише, що пан Кавалькабо поїхав у справах, тому не може особисто засвідчити йому свого шанування.
— Не шкода, не шкода, — бурмотів Франц, звісна річ, дбаючи, щоб його ніхто не почув.
Жозефіну він побачив за годину в музичній кімнаті, де й досі стояло те саме фортеп’яно. Він дивився на неї, милувався її усмішкою й не міг повірити, що вони нарешті зустрілися. Франц намагався вловити зміни в її обличчі, проте пані Кавалькабо, як і це місто, хіба що погарнішала. Здавалося, вони обоє, Жозефіна і Лемберг вступили в якусь загадкову змову проти часу, і він утратив над ними владу.
Жінка провадила з Францом звичайний світський діалог, який пасував такому випадкові. Проте одночасно спілкувалися і їхні очі.
— Як добре, що ти повернувся, — казала вона.
«Якби ти затримався бодай на день, я б цього не витримала», — промовляв її погляд.
— Твій лист поклав край усім моїм ваганням, — відповів Моцарт.
«Я боявся повертатися... Я нічого не здобув і навіть утратив те, що мав», — казали очі.
— Якби я знала, що мої послання мають над тобою таку владу, то писала б значно частіше.
«Насправді, ти здобув усе, Франце. Просто, залишайся тут назавжди...»
На обід були запрошені також Кароль Ліпінський і Зеновій Русанович. Кароль щойно також повернувся з турне по Європі, тому не змовкав ні на хвилину. Цьому енергійному чоловікові, який з роками лише трохи погладшав, вдавалося ставити запитання й одразу на них відповідати:
— А як тобі Балтійська Опера в Данцігу, Франце?.. Скажу чесно, я не в захваті. Квитків на мій концерт продали мало. Заледве вистачило на дорогу звідти до Гамбурга... А як тобі Гамбург? Боже мій, що за клімат там! Знаєте, друзі, я промерз до кісток... Трапилося так, що мій пароплав до Стокгольма запізнився, і довелося...
— Каролю, мій друже, — перебила його Жозефіна.
— Так, дорога пані Кавалькабо, — він одним вправним рухом витер хустинкою губи, а іншим підніс до своїх губ її руку.
— Ви нічого не їсте, — усміхнулася господиня, — я починаю хвилюватися, що ви залишитеся голодним у моєму домі. А для галицької господині — це такий сором!
— На Бога, люба пані, — мовив Кароль, підводячись із-за столу і жартівливо демонструючи своє чимале черевце, — гляньте на мене! Чи не корисно мені буде дещо стриматися від наїдків?.. Хоча ці фруктові тістечка так і промовляють до мене: «Каролю, з’їж нас! Ми смачні, неначе амброзія, що її куштували боги на Олімпі!»... Ну, гаразд, любі тістечка, я так і зроблю!
З цими словами він узяв одне з них і демонстративно відправив собі до рота.
— Боже! — приглушено мовив скрипаль. — Тістечка не брехали, пані Кавалькабо. Вони й справді смачнющі!..
За столом пролунав дружній сміх.
— Я вас обожнюю, Каролю! — втираючи з очей сльози, вимовила Жозефіна.
— А чи пан Фредерік Альтман досі директор тутешнього театру? — раптом запитав Моцарт.
Присутні за столом з подивом подивилися на Франца.
— Хто? — перепитав Кароль вже цілковито серйозним тоном.
— Фредерік Альтман, — повторив той, — він був директором театру, коли я від’їжджав.
— Ти щось плутаєш, — промовила Жозефіна, — там не було директора з таким іменем.
— Підтверджую, — сказав Кароль, — я ж сам керував нашим чудовим театром певний час... Ти, справді, помиляєшся, Франце.
— Не може бути, — Моцарт приголомшено дивився на присутніх, — я добре його пам’ятаю... Він...
Утім, продовжувати Франц не став.
Звівшись з-за столу, він сказав, що погано почувається: дорога була важкою. Русанович трохи притримав його за лікоть.
— Чи пам’ятаєте ви нашу зустріч, маестро?
Моцарт кивнув.
— Я все ніяк не дам ради «Реквієму». Багато хористів змінилося, але з жодним складом не вдалося вивчити цей твір цілковито. Ви колись дали мені обіцянку...
Франц хвилину помовчав.
— Я прийду завтра, — видихнув він врешті, — почнемо репетиції.
«...5 грудня 1826 року в соборі святого Юра ближче до вечора почала збиратися численна публіка. О шостій годині церква вже була заповнена вщент. У кріслах сиділи перші особи Галіції і Лемберга, решта товпилися позаду них...
Цього дня минало 35 років із дня смерті великого композитора В. А. Моцарта. У честь цієї дати, його син Франц Ксавер, очільник музичного товариства святої Цецилії, представив достойній публіці відомий „Реквієм“ свого видатного батька...».
Франц дочекався, доки музиканти й хористи займуть свої місця, а тоді вийшов. Публіка привітала його оваціями. Музиканти підвелися на знак пошани. Витримавши паузу, капельмейстер подав знак приготуватися... За мить дійство почалося.
Introitus. Вступили фаготи, за ними басетгорни... Після цього хор підхопив:
І задушлива зала раптом наповнилася свіжим повітрям...
Dies irae... У низькому регістрі вступають скрипки. Рвучко звучить хор.
Задвигтіли стіни — і нервове тремтіння охопило присутніх...
Recordare... Стишений діалог сопрано й тенора... Вступають вже знайомою темою віолончелі.
І розкриваються небеса, і Господь простягає до смертних свої долоні...
Епілог
Карлсбад, липень 1844 року
Доктор Майєр вийшов на просторий дерев’яний ґанок невеликої зґрабної садиби і, глибоко вдихнувши настояне курортне повітря, одразу ж закурив. Відставивши вбік свій ціпок, він обережно вмостився в широке плетене крісло. Стояти вже немолодому лікарю було важко. Майєр глибоко затягнувся тютюновим димом з гарної різьбленої люльки і неквапно його видихнув. На мить, зеленуваті сонячні пагорби перед ним, з яких вдалині стриміли мальовничі замкові руїни затягло синюватою пеленою. Щойно вона розвіялась, позаду доктора почулися чиїсь легкі кроки. Майєр озирнувся.
— А, це ви, Каролін... — промовив доктор. — Я чекав на вас.
Він спробував підвестись, але жінка м’яко стримала його, поклавши руку в світлій рукавичці йому на плече.
— Не вставайте.
Майєр вдячно всміхнувся і знову підніс до рота люльку.
— Як Франц? — запитала Каролін, перевівши погляд на дерев’яну стіну, за якою була найпросторіша кімната цього будинку.
— Щойно від нього, — відповів доктор випускаючи новий струмінь диму, — без суттєвих змін. Навіть боюся уявити, на що перетворився його бідолашний шлунок... Я дав йому знеболювальне. На жаль, це все, чим може зарадити медицина. Хвороба роз’їдає сердешного Моцарта зсередини... Однак, знаєте... За своє життя я чимало бачив хворих у подібному стані, але мало хто з них був таким спокійним. Умиротвореним, я б сказав. Франц просто лежить і дивиться у вікно. Кудись у ці просторі богемські небеса...