Доктор сам перевів погляд угору, де синіло чисте, без жодної хмаринки небо.
— Він чекає, — вимовила Каролін і на її вустах виникла гіркувата усмішка. В кутиках з роками з’явилися тонкі павутинки зморшок. Але вуста не потьмяніли — вони були такими ж яскравим.
— Чекає... на когось? — перепитав Майєр.
— Так, пане докторе. Ось-ось має прибути пані Кавалькабо... Я попросила чоловіка і свого дядька допомогти їй дістатися сюди.
— Що ж... Якщо від цього йому бодай трохи полегшає, то побільше би таких візитів, — сказав доктор. — До речі, Каролін, я розповідав вам, як уперше зустрівся з паном Моцартом? Це сталося багато років тому в Галіції. Ми обоє були залучені до поєдинку честі між тамтешнім шляхтичем і одним шибайголовою фехтмейстером, який попросив Франца бути його секундантом... Їй-богу, веселі були часи, веселі!.. До речі, фехтмейстер той, як я чув, загинув на дуелі десь у Баварії, а його вдова з дітьми мусила повертатися до батьківського дому. Так от, діло було восени. А клімат, знаєте, в тій Галіції...
Каролін більше не слухала співрозмовника. Вона мала свої спогади. Після їхньої нічної зустрічі у Відні вони ще часто бачились. Хоч уже за інших обставин. Каролін намагалася потрапляти на його концерти, а йому тепер була важлива її думка. Це тривало навіть тоді, коли дівчина вийшла заміж. Франц часто навідувався до неї, як загублений мандрівець. Чи радше розгублений...
І якщо Жозефіна була для нього бурхливим морем, сповненим штормів нездійснених прагнень, то вона — затишною гаванню, розрадою, втіхою.
Пані Кавалькабо прибула за годину, і Каролін несподівано для себе збагнула, що відчуває до колишньої суперниці лише якусь незрозумілу ніжність. Коли Жозефіна попросила відвести її до Франца, вона сама, взявши гостю за руку, провела до дверей. Перш ніж пані Кавалькабо зайшла досередини, Каролін мовчки обійняла її.
Франц і справді лежав навпроти вікна, непорушно дивлячись у небо. Обличчя його було страшенно схудлим, очі глибоко запали, а шкіра набула блідо-землистого кольору.
— Бідолашний мій... — щойно зайшовши, промовила Жозефіна.
Обличчя Моцарта ожило. Він глянув на неї і ледь помітно усміхнувся.
— Не плач, — сказав Франц, — дай мені руку... Ти така сама чарівна, як і раніше, моя люба.
Доклавши чималих зусиль, пані Кавалькабо врешті стримала сльози.
— Або біль, або слава... Так мені говорив Альтман, — продовжив Моцарт, — я вибрав перше. Можливо, все було б інакше, якби не розірвав угоду... Тепер вже пізно. Та й терпіти лишилося вже небагато. Зовсім трохи...
Він стиснув її руку й знову глянув у небо, що відкривалося за вікном.
— Подивись, Жозефіно... Як вільно там угорі... Як легко...
Богдан Коломійчук (нар. 1984 р.) — український письменник-белетрист, автор історико-авантюрних та детективних романів. Мешкає у Львові. Новий роман «Моцарт із Лемберга» оповідає про Франца Ксавера, сина геніального творця музики.
В основі оповіді — історична біографія Франца Ксавера Моцарта. Автор філігранно переплітає реальне та вигадане, з перших сторінок захоплює читача у вир переживань молодого композитора.