Доктор Вілльнер рекомендував нашим учасникам спеціально збалансовану дієту: біоцитин і біомальц, сирі яйця і ростбіф, рис, макарони та пудинг. Похмурий відлюдник Робль, не сходячи з велосипеда, цілими ложками поглинав велетенські порції ікри, як йому порадив особистий лікар. Майже всі велосипедисти курили, пили шампанське, а Жаклін аж до самої дискваліфікації навіть попивав портвейн. У нас були всі підстави підозрювати, що деякі закордонні учасники вживали стимулятори, більш або менш отруйні речовини, — доктор Вілльнер припускав, що це препарати зі стрихніном та кофеїном. Я сам бачив, як Бертет, цей син мільйонера з чорними кучерями, лежав на своїй розкладачці й жадібно гриз імбирний корінь.
Але попри все команда Стол-Бертет відстала, а Флойд МакФарланд і Джиммі Моран о десятій годині вечора сьомого дня отримали перемогу. Їм дали нагороду — п’ять тисяч марок. Звісно, наш Віллі Арендт своїм відставанням на сім кіл розчарував навіть найвірніших своїх шанувальників. Та, хоча вартість вхідних квитків зросла вдвічі, велодром усе ж був переповнений аж до самого кінця, до 21 березня, і всі квитки розкупили. Стартували п’ятнадцять пар учасників, а фінішу дісталися лише дев’ять. Під час завершальної церемонії лунали бурхливі оплески. І хоча Стол, цей вродливий хлопець, отримав тих оплесків найбільше, американцям теж заслужено плескали й захоплено кричали, коли вони їхали останнє, почесне, коло. Ясна річ, у королівській ложі сиділи і кронпринц, і принци Турн-і-Таксіс, а також інші аристократи. Один схиблений на велосипедах меценат навіть нагородив наших Арендта і Робля спеціальними призами за докладені зусилля. Стол подарував мені на згадку один зі своїх виготовлених у Голландії насосів. А доктор Вілльнер вважав вартим уваги те, що в усіх учасників перегонів було виявлено посилене виділення білка.
1910
Ну а тепер я вам тут усе розкажу: і шо сама я — Берта, і те, що прозвали мене так, бо ж я не худа, як тичка. Ми жили тоді на квартирі в колонії біля фабрики. Ну і ясно, шо там було завжди повно грязюки та диму. Але коли я починала бурчати, шо знову все прання посіріло на вулиці, поки сушилося, а хлопці постійно кашляють, мій казав:
— Ну все, Берто, тихо будь. Хто працює на заводі Круппа, не може спізнитися на зміну.
Там ми й тулилися всі роки; всі на купі, бо задню кімнатку, за якою ми держали кролів, віддавали двом холостякам — таких ше називають нахлібниками, — тому для моєї в’язальної машинки не вистачило місця, а я ж купила її за свої власні гроші, які змогла зекономити на господарстві. Ну але мій казав:
— Та ну тебе, Берто. Головне, шо дах не тече.
Він робив у ливарному цеху. Там відливали пушки. Ну і все, шо там до них треба. Діло було перед самою війною. Роботи — під зав’язку. І от раз вони зробили якусь велетенську штуку і дуже були горді, бо такої здорової пушки ше в світі ніхто не бачив. Ну а шо всі в нашій колонії працювали в тому ливарному цеху, навіть наші нахлібники, то вже рот в них не закривався і ні про що інше говорити просто не могли, хоч то ніби й був секрет. Але от проблема. Все їм не вдавалося доробити ту пушку. Вона мала бути така, як міномет. Калібр — сорок два сантиметри, тут усе було виміряно до міліметра. Та відлити оту трубу було непросто, і кілька разів вони все запороли. Потім треба було переробляти, тож ніяк не могли скінчити. Але мій казав:
— Я думаю, ми встигнемо, поки все почнеться по-справжньому. Ну а Крупп — він і є Крупп, ше візьме й продасть цю штуку російському царю, причому запросто.
А потім усе таки почалося «по-справжньому», — і вони не продали ту штуку, а стріляли з неї здалеку по Парижу. Ну і називали її «грубою Бертою». Навіть ті, хто мене ніколи в очі не бачив. Але першими так її назвали наші ливарі на квартирі, бо я з них таки справді була найгрубіша. Мені не подобалося, шо про мене всюди говорили, хоча мій і казав, шо вони так не зі зла. Але мені самій пушки ніколи не подобалися, хоч ми й жили біля заводу Круппа. І, як на мене, то не так вже й погано жили. Там навіть гуси та кури бігали по подвір’ю. І майже в кожного була свиня. А навесні всі заводили кролів…
Але ця їхня «груба Берта» не дуже їм помогла у війні. Французи реготали, коли та здорова штука стріляла як хотіла і нікуди не могла попасти. А мого Людендорфф у самому кінці таки забрав у штурмовики, і він звідти прийшов калікою, тож ми більше не могли дозволити собі ту квартиру, а знімали якусь халупу на мої гроші, і мій мені казав: