— Що змусило тебе приїхати сюди, до Берліна?
— Бо тут суперово, так кльово просто пережити це, побачити, як нас багато…
— А ви, дівчино в рожевому?
— Бо тільки тут, на гей-параді, я врешті можу бути собою…
— А ви, юначе?
— Ясно, бо я — за мир, а мир я собі уявляю так, як те, що зараз тут відбувається…
— А ти, моя красуне у прозорому пластиковому плащику? Що тебе привело сюди?
— Мій пупок і я, ми хочемо, щоб нас побачили…
— А ви двоє, у блискучих шкіряних спідничках?
— Тут просто круто… Офігенний настрій… І можна показати всім свій прикид…
Чуєте, любі слухачі та слухачки, молоді й не дуже, жінки й чоловіки. Ключове слово звучить так: прикид! Бо ця молодь, яка хоче відірватися, ці рейвери не лише танцюють як під час епілептичного нападу, вони хочуть бути побаченими, поміченими, прийнятими, хочуть бути собою. Тому те, що вони вбирають на себе — а часто це лише білизна, — має туго облягати їхні тіла. Тож нічого дивного, що вже навіть дуже відомі дизайнери моди надихаються новими ідеями на «Параді кохання». І вже нікого не дивує, що танцівників техно відкрила для себе тютюнова індустрія, насамперед марка «Camel», і тепер вони виступатимуть у рекламі цих цигарок. І нікого тут не шокує й не дратує цей рекламний бум, бо це покоління давно та легко здружилося з капіталізмом. Вони, дев’яностники, — діти капіталізму. Він засів у їхній плоті та кістках. Вони — його ринкові продукти. Вони завжди хочуть мати все супермодерне, бути найпершими. Саме нестримне бажання за всяку ціну сягнути піку відчуттів і приводить декого з них до спроб добитися цього за допомогою екстезі, найновішого наркотика. Ось щойно один юнак у чудовому настрої сказав мені:
— Світ уже й так не врятуєш, тож треба відриватися, поки можна…
І ця «найбільша в світі вечірка», шановні слухачі та слухачки, відбувається сьогодні. Тут немає жодних революційних гасел, тільки «Peace» — зараз і назавжди, навіть якщо на Балканах, у Тузлі, Сребрениці чи ще десь стріляють і вбивають. Тому дозвольте мені завершити мій настроєвий репортаж із Курфюрстендамма поглядом у майбутнє: тут, у Берліні, це майбутнє вже настало, саме тут, де колись легендарний мер Ройтер звернувся до всіх народів світу зі словами: «Подивіться на це місто!», тут, де колись американський президент Джон Ф. Кеннеді зізнався: «І я — берлінець!», тут, у місті, що колись було розділене навпіл, а тепер знову зрослося в єдине ціле й перетворилося на вічну велетенську будову, де, випереджаючи 2000-й рік, достроково буде засновано «Берлінську республіку», — саме тут, а через рік навіть і в Тірґартені, буде дозволено танцювати в екстазі цьому поколінню, якому вже належить майбутнє, поки ми, старше покоління (дозволю собі наприкінці такий жарт), будемо прибирати сміття, що залишиться після «Параду кохання» — як це було минулого і як буде наступного року.
1996
Взагалі-то цьогоріч професор Фондербрюґґе, якого я вже досить давно переслідую дилетантськими запитаннями, хотів написати мені щось на тему генної аналітики, наприклад, про дані стосовно клонованих близнюків-баранчиків Меґана і Мораґа — бо ж шотландська вівця Доллі народиться від сурогатної матері лише наступного року, — але змушений був терміново їхати до Гайдельберґа, тому вибачився і нічого не написав. У Гайдельберзі цей визнаний у своїй галузі авторитет брав участь у всесвітньому конгресі генетиків, де йшлося не лише про клонованих овець, а й про біоетичну перспективу нашого з вами майбутнього, яке вже навіть із сьогоднішньої перспективи все більш скидається на суспільство безбатченків.
Тепер мені доведеться якось викручуватися без нього, тому я розповім про себе, а точніше про своїх трьох доньок, батька яких цілком реально ідентифікувати, а також про те, як незадовго до Великодня ми вирушили у спільну подорож, під час якої не бракувало різних несподіванок, хоча загалом мандрівка пройшла саме так, як ми цього й хотіли. Лауру, Гелєне і Нелє мені подарували три різні матері, які за своїми рисами характеру навряд чи могли би бути більш несхожими, а якщо подивитися на кожну із любов’ю, то й зовні не могли би відрізнятися одна від одної більше, а якби їм хоч раз випало поспілкуватися між собою, то неминуче стали б очевидними і ще серйозніші відмінності, — зате їхні доньки досить швидко порозумілися, куди їм слід податися на запрошення батька: вперед, до Італії! Мені дозволили вибрати Флоренцію та Умбрію; цей вибір було здійснено, визнаю, з цілковито сентиментальних міркувань, бо саме туди мене кілька десятиліть тому, влітку п’ятдесят першого, привела подорож автостопом. Тоді мій наплічник ще був легким, у ньому лежали: спальний мішок, сорочка на зміну, альбом для малювання й акварельні фарби, а кожен оливковий гай, кожна цитрина, яка дозрівала на дереві, здавалися мені вартими захопленого розглядання. Туди я й вирушив зі своїми доньками, але без їхніх матерів. (Уте, яка не народила жодної доньки, а тільки синів, лише скептично подивилася на мене перед цією недовгою розлукою.) Лаура, яку складно уявити в ролі усміхненої матері трьох дітей, подбала про всіх нас заздалегідь і винайняла у Флоренції напрокат автівку, а також забронювала готелі. Гелєне, що ніяк не могла дочекатися завершення навчання в акторській школі, уже добре вміла ставати у відповідні до обраної ролі та переважно кумедні пози — на тлі колодязів, мармурових сходів, або ж спираючись на античні колони. Нелє, здається, розуміла, що ця подорож дарує їй останню можливість по-дитячому тримати батька за руку. Так їй було легше сприймати весь хаос, який чекав на неї попереду; вона дозволила Лаурі по-сестринськи переконати себе й погодилася, що, хай навіть усупереч цій ідіотській школі, але отримати атестат зрілості таки треба. Усі троє зворушливо турбувалися про батька — як на стрімких сходах Перуджі, так і в Ассізі чи Орв’єто, де треба було йти під гору, а ноги батька-курця на кожному кроці нагадували йому про дим, що його він вдихав десятиліттями. Мені доводилося постійно робити перерви, але при цьому я дбав про те, щоб і під час цих зупинок нас оточували варті захоплення краєвиди: тут — якийсь портал, там — надзвичайно цікава колористика на потрісканому фасаді, а іноді — просто заставлена взуттям вітрина.