Ще більш ощадливо, ніж тютюн, я дозував повчання, які іноді були просто необхідними — під час огляду численних творів мистецтва, як на початку, в галереї Уффіці, так і згодом, перед фасадом собору в Орв’єто, чи в Ассізі, де в дев’яносто шостому році ще можна було побачити цілими Верхню і Нижню церкви, — але здебільшого мої доньки самі ставали для мене живими повчаннями: щоразу, коли я бачив їх перед фресками чи картинами якогось Боттічеллі чи Фра Анджеліко, італійських майстрів, які так охоче малювали жінок, — іноді відразу трьох, групами, на сходах, в ряд, спереду, ззаду, у профіль, — то зауважував, що Лаура, Гелєне і Нелє починають поводитись, як дзеркальні відображення намальованих дів, янголів, по-весняному алегоричних дівчат; часом вони були схожими на рухливих грацій, а часом застигали в мовчазному спогляданні, та вже за мить знову жваво жестикулювали; вони то стояли перед картинами, то танцювали, то урочисто походжали одна перед одною; вони здавалися створеними рукою Боттічеллі, Ґірландайо, Фра Анджеліко чи (в Ассізі) Джотто. Майже всюди, за кількома винятками, перед моїми очима розігрувався справжній балет.
Таким чином, із відстороненого спостерігача мене підняли до рангу батька. Та коли ми, повернувшись до Перуджі, де зупинилися, йшли горбистою дорогою вздовж етруського міського муру, мені, ще кілька хвилин тому повновладному батькові, раптом здалося, що за мною хтось спостерігає крізь щілини в стіні, що на мені постійно зосереджений чийсь прискіпливий погляд, — так, наче три такі різні матері уважно відстежують кожен мій крок, пильнуючи, чи все я роблю правильно, чи не віддаю часом перевагу котрійсь із доньок, чи достатньо стараюся, аби виправити колишні помилки, і чи я взагалі доріс до повноцінного виконання своїх батьківських обов’язків. У наступні дні я уникав прогулянок біля того муру, всіяного наскрізними отворами.
Потім настав Великдень і задзвонили дзвони. Ми прогулювалися туди й назад уздовж Корсо — так, наче поверталися з церкви після відправи: Лаура тримала мене під руку, Нелє я сам тримав за руку, а перед нами позувала Гелєне. Потім ми поїхали на природу. І я, як справді передбачливий батько, позаховував у печерах та гніздах, утворених розлогими коренями оливкових дерев, не традиційні великодні яйця, а милі невеличкі сюрпризи: мигдалеве печиво, торбинки із сушеними білими грибами, пасту з базиліку, баночки оливок, каперсів, анчоусів та всілякі інші італійські смаколики. Поки я вовтузився між деревами, мої доньки мали насолоджуватися краєвидом.