Я знаходив усе нові й нові гриби. Дощовики люблять гниле дерево. Якщо ви знайшли один, це означає, що поряд є чимало інших. Це товариський гриб. Можна просто зривати їх. Та кожен вимагає дбайливого ставлення. Бо хоча вони дуже схожі між собою, але кожен — дещо відмінний. Тож я почав рахувати дощовики, які зрізав ножем. Невдовзі на розстеленій газеті «Франкфуртер рундшау», де можна було вичитати застарілі новини, коментарі, передвиборчі прогнози, уже лежало двадцять маленьких, середніх і дозрілих грибів. Останні ще мали незіпсутий м’якуш. І тут у мені озвалася моя забобонність. Вона почала бавитися зі мною в цифри. Вона зіставляла кількість уже знайдених грибів з утішними й не надто підрахунками відсотків результатів виборів. І ось прогнози уже стали дуже навіть сприятливими. Але на тридцять п’ятому грибі все зупинилося: я більше нічого не міг знайти. Тому почав хвилюватися за червоно-зелену коаліцію. Довкола не було нічого, окрім поодиноких сироїжок. Потім, неподалік від потічка, в улоговині, що з’єднує Белєндорфське озеро з каналом Ельба — Траве і куди річка зливає зайву воду, я знову знайшов гриби.
Ви тепер уже знаєте, який чудовий гриб дощовик і можете уявити, яка це смакота для грибника і його гостей, якщо ці гриби трохи підсмажити на вершковому маслі, тож я не буду випробовувати ваше терпіння і повідомлю, що, відкинувши старі та вже позеленілі всередині, я приніс на кухню розкладені на вчорашній газеті сорок сім чудових екземплярів.
Незабаром прийшли гості: Бруно та його друг Мартін, Ева і Петер Рюмкорф. Ще до того як прозвучали перші прогнози, але вже було повідомлено про сприятливу тенденцію, я подав гостям на закуску грибну страву, і нею смакували всі, довіряючи мені, навіть П. Р., який має репутацію дуже перебірливого в усьому, що стосується харчування. Оскільки я нарізав дощовики шматочками, збільшивши у такий спосіб їхню початкову кількість, мої математичні чари так і лишилися в таємниці, але подіяли. Гості дивувалися. Навіть Уте, яка завжди все знає заздалегідь і має геть інші забобони, відкинула рештки скептису. Коли позитивні результати для червоно-зелених потроху стабілізувалися і навіть з’явилася надія на додаткові мандати, я ще більше повірив у власні забобони. Не можна було зібрати менше дощовиків, хоча й більше теж було не можна.
І тут на столі з’явилася сочевична юшка, яку приготувала Уте; вона пахла майораном і чудово впоралася із завданням трохи притлумити швидкий ріст нашої зарозумілості. На екрані, що здавався нам занадто маленьким, ми побачили, як мало не плаче колишній канцлер. Здивування переможців з приводу неймовірних розмірів їхньої гіпотетичної влади, оцінити масштаби якої вони ще не вміли, робило їх молодшими, ніж вони були насправді. Незабаром вони, звісно ж, сперечатимуться між собою. Однак навіть це нас тішило. Мої підрахунки виявилися правильними, але потім, майже до кінця жовтня, мені більш не трапився жоден дощовик.
1999
Ні, він не змушував мене, а переконував, — у цьому він майстер. Він завжди вмів мене переконувати, і наполягав доти, доки я не погоджувалася. І от я нібито все ще живу, мені вже більше ста років і здоров’я ще нівроку, — бо він так хоче. А переконувати він умів з дитинства, відколи ходив пішки під стіл. Він брехав як дихав і обіцяв усе на світі: «Коли я виросту і буду багатим, ми поїдемо куди захочеш, мамусю, навіть у Неаполь!» Та потім почалася війна, і нас вивезли; спочатку ми опинилися в радянській окупаційній зоні, але втекли звідти на Захід, де селяни з-понад Рейну розмістили нас у холодній літній кухні, ще й приказували: «Можете повертатися, звідки прийшли!» А вони ж були католиками, як і ми.