А п’ятдесят другого, коли ми з чоловіком уже давно жили у власному помешканні, у мене знайшли рак. Після того я протрималася ще два роки, поки мій хлопчик вивчав у Дюссельдорфі своє малоприбуткове мистецтво і вже й не знаю, на що жив, а наша донька закінчила секретарські курси й забула про всі свої мрії, моя бідна Маріель… Мені не вдалося дотягнути навіть до п’ятдесяти восьми. А тепер — бо ж він за будь-яку ціну хоче надолужити те, що я, його бідна мати, не встигла за життя, — доведеться святкувати мій сто якийсь там день народження.
Однак мені навіть подобається те, що він собі вигадав. Я завжди дуже легко пробачала йому його мрійництво, чи, як це називав мій чоловік, «побрехеньки про зірочку з неба». Але будинок для літніх людей із виглядом на озеро під назвою «Авґустинум», де про мене піклуються, як він цього хоче, — на цей будинок нема за що нарікати, бо, як не крути, а він один з найкращих. У мене тут півтори кімнати, а ще ванна, кухонна ніша та балкон. Він поставив мені сюди кольоровий телевізор і програвач, щоб слухала ці новітні сріблясті платівки з різними оперними аріями й оперетами, які я завжди любила, приміром оту, з «Царевича», що називається «Стоїть солдат на березі Волги…» До того ж він подорожує зі мною, далеко й не дуже; нещодавно ми відвідали Копенгаген, а наступного року, якщо я буду здорова, нарешті поїдемо на південь, до Неаполя…
Ну а тепер час розповісти, як воно все було давно і ще давніше. Я ж кажу, була війна, у якій час від часу траплялися перерви. Мій батько працював слюсарем на фабриці зброї, він загинув ще на самому початку — під Танненберґом. Потім у Франції полягли обидва брати. Один малював, а другий писав вірші, їх навіть якось надрукували в газеті. Мій син точно успадкував усе це від них, бо третій мій брат був офіціантом; він досить довго протримався, але врешті-решт загинув і він. Мабуть, заразився котроюсь із цих венеричних хвороб, я навіть не хочу казати, якою саме. А мою маму поховали теж ще до того, як настав мир, вона пішла слідом за своїми хлопцями, померла з горя, і я лишилася з меншою сестрою Бетті, дуже розбещеною, сама-самісінька в цілому світі. Добре, що я принаймні чогось навчилася, поки працювала продавчинею в «Цісарській каві», навіть розібралася трохи в бухгалтерії. Тому після нашого з Віллі одруження — а інфляція на той час уже була не така сильна і у Ґданську ввели гульдени — нам удалося відкрити власну крамничку з колоніальними товарами. Спершу нам велося добре. І от у двадцять сьомому, коли мені було вже за тридцять, народився наш хлопчик, а через три роки — маленька Маріель…
Поза крамничкою ми мали тільки дві кімнатки, тож у хлопчика був свій куточок під вікном, де лежали його книги, пластилін та фарби. Але йому цього вистачало. Там він і вигадував усі свої фантазії. А тепер він змушує мене повернутися до життя, розбещує своїм «мамуся те, мамуся се» і приїздить до мене у дім для літніх людей вже із власними онуками, які дуже хочуть вважатися моїми правнуками. Вони дуже милі, та іноді трохи невиховані, тож я полегшено зітхаю, коли всі ці шибеники, серед яких є й близнята — чудові хлопчики, однак надміру галасливі, — ганяють туди-сюди внизу, на алеї в парку, на цих своїх штуках, схожих на ковзани, тільки для них не треба льоду, а коли написати їхню назву, то виходить щось схоже на «скат», але хлопці називають їх скейтами. А я зі свого балкона можу бачити, як один із них завжди намагається перегнати іншого…
Скат! Я все життя дуже любила цю гру. Ми грали переважно з моїм чоловіком і кашубським двоюрідним братом Францом, який працював на Польській пошті, — тож його застрелили серед перших, коли війна щойно почалася. Це було жахливо. Не тільки для мене. Такі то були часи. І мій Віллі вступив у партію, а я — у жіночий клуб, де могла безплатно займатися спортом, а наш хлопчик був у «гітлерюґенді», де вони носили такі шикарні уніформи… Потім третім у нашому скаті став мій свекор, столяр. Але він завжди дуже нервував, часто забував скинути дві карти після того, як узяв прикуп, тож я відразу оголошувала йому контра. Та я й нині, раз мені уже довелося жити далі, люблю пограти у скат. Ми граємо з моїм сином, коли він приводить до мене свою доньку Гелєне, яку назвали на мою честь. Дівчинка грає досить ризиковано, краще за тата, якого я хоч і навчила, коли йому було десять чи одинадцять, але він і досі як початківець. Ходить своєю улюбленою чирвою без прикупу, і то коли в нього бланкова десятка.
А поки ми граємо та граємо, а мій син при цьому постійно нервується, внизу алеями парку «Авґустинуму» ганяють на скейтах мої правнуки, причому на такій швидкості, що мені стає страшно. Хоча вони скрізь мають захист: на колінах, на ліктях, на руках, а на головах — навіть справжні шоломи, щоб нічого собі не пошкодити. Усі ці дорогі новомодні штуки! А я все згадую своїх братів, що загинули ще в Першій світовій чи померли по-іншому: вони в дитинстві, ще за цісаря, знайшли в ланґфуртській пивоварні стару бочку з-під пива, розібрали її на клепки, намазали ті дощечки рідким милом, прив’язали до підошов черевиків і, як справжні лижники, поїхали до Єшкентальського лісу, де каталися з гори. Це нічого не коштувало, але все у них вийшло…