Згодом обидва невимушено й жартівливо говорили про жаргон «військових свиней» і про те, як функціонував «зіпсутий телефон», тобто як неперевірені чутки передавалися між солдатами під час спільних походів «до вітру». Коли вони вживали надто вже брутальні вислови, то вибачалися перед «панночкою», тобто переді мною. Врешті почали хвалити стиль фронтових репортажів один одного.
— Ну бо хто ще лишився, крім нас? — запитав Юнгер. — Щоправда, у французів є цей божевільний Селін.
1917
Відразу після сніданку — цього разу вже без шампанського, панове навіть погодилися на мою пропозицію поснідати мюслями Бірхера — ми продовжили нашу розмову, під час якої обидва дуже обережно — так, ніби я була школяркою, яку не можна шокувати, — розказували мені про газову війну, точніше, про розпилення хлору, про цільове застосування отруйних речовин із групи «синій», «зелений» і навіть «жовтий хрест»; при цьому вони використовували як власний досвід, так і чужі розповіді.
Ми перейшли на отруйні речовини після того, як Ремарк згадав актуальну в момент нашої розмови війну у В’єтнамі; він вважав злочинним застосування там напалму та отрути для знищення рослин, так званий «Agent Orange». Він сказав:
— Того, хто скинув атомну бомбу, вже ніщо не зупинить.
Юнґер засудив систематичне нищення джунглів отруйними речовинами, які розпилюють на величезних територіях, сказавши, що це — логічне продовження газової війни, однак погодився з Ремарком у тому, що «американець», попри кращу матеріальну базу, програє «цю брудну війну», бо в ній не може проявитися «солдатський бойовий дух».
— Але якщо бути до кінця чесними, це ж ми першими застосували хлор проти французів — у битві під Іпром, у п’ятнадцятому, — сказав Юнґер.
І тут Ремарк закричав так голосно, що одна з офіціанток поблизу нашого столу спершу злякано застигла на місці, а потім кинулася геть:
— Газ! Газова атака! Газ!
А Юнґер почав відтворювати десертною ложкою звук дзвонів, що б’ють на сполох, та потім спинився, ніби почув якийсь внутрішній наказ, і враз посерйознішав:
— Відтоді, згідно з наказом, ми стали натирати зброю та всі металеві частини мастилом. Далі нам звеліли одягати протигази. А згодом ми побачили у Мончі, незадовго до битви під Соммою, солдат, які постраждали під час газової атаки: вони стогнали й задихалися, а з очей у них текли сльози. Але найгірше хлор впливає на легені — він їх випалює. Я бачив жертв цього газу не лише в наших, а й у ворожих шанцях. А невдовзі англійці почастували нас фосгеном, який має такий специфічний солодкавий запах.
Настала черга Ремарка:
— Вони кашляли й задихалися по кілька діб, аж поки не викашляли цілком шматки своїх спалених легень. Та найгірше було те, що вони не могли вийти з окопів під час фронтального артобстрілу, бо газова хмара, ніби велетенська медуза, розпласталася над землею і проникла в кожну ямку. Найбільше дісталося тим, хто зарано зняв протигаз… Особливо часто таке траплялося з недосвідченими новачками… Ці юні розгублені хлопці… Ці бліді обличчя приречених на смерть… У завеликих уніформах… Ще за життя на їхніх обличчях застигала моторошна маска мертвих дітей… Одного разу ми, копаючи траншеї, наблизилися до передової, і раптом побачили цілий окоп таких бідолах… Їхні обличчя стали синіми, а губи почорніли… Вони поспішили зняти протигази — і назавжди лишилися сидіти в окопі… Задушилися кривавими згустками…
Обидва письменники вибачилися переді мною, мовляв, це вже трохи занадто для такої ранньої години. І взагалі їх лякає, що така юна панночка цікавиться страхіттями, які несе з собою війна. Я заспокоїла Ремарка, що намагався переплюнути Юнґера у спробах удавати із себе кавалера старої школи. Сказала, що не треба зважати на мене, бо ж фірма «Бюрле», яка замовила нам дослідження, вимагає повної достовірності і в деталях.
— Чи знаєте ви, який калібр випускали в Ерліконі на експорт?
Потім я попросила їх розказати ще більше подробиць.
І оскільки Ремарк мовчав, невідривно дивлячись на міст, що вів через Ліммат до міської ратуші, Юнґер, який справляв більш ділове враження, розповів мені про вдосконалення протигазів, а також про отруйну речовину під назвою «іприт», уперше застосовану в червні сімнадцятого року німцями — у третьому бою під Іпром. Цей газ був невидимим і майже без запаху, він скидався на туман, який зависає низько над землею, а його дія відчувалася аж через три-чотири години, коли клітини вже починали руйнуватися. Дихлородіетиловий тіоетер, він же «гірчичний газ» — масляниста сульфуроорганічна сполука, що поширюється крихітними крапельками, від яких не врятує жоден протигаз.