— Близько двадцяти мільйонів померлих від грипу, майже стільки ж загинуло на полі бою, — але солдати принаймні знали, за що гинуть!
Ремарк запитав дуже тихо:
— Боже мій, то за що ж?
Я несміливо поклала на стіл знамениті романи обох авторів і попросила автографи. Юнґер підписав мені книгу словами: «Для нашої мужньої панночки», а Ремарк залишив зізнання: «Як солдати перетворювалися на вбивць».
Тепер і справді було сказано все. Вони допили вино. Майже одночасно — Ремарк трохи раніше — підвелися зі своїх місць, уклонилися, але руки один одному не подали; обидва при цьому поцілували мені руку та попросили не супроводжувати їх на перон, тим більше, що в них лише невеликі валізки. Через п’ять років Ремарк помер, а Юнґер, здається, вирішив прожити наше століття до самого кінця.
1919
Усі вони — переможці, усі виграли війну. Й усі — завдяки банку. Гляньте, приміром, на он того: він заробив мільйони на фарші для котлет «Братолін». Та насправді то була якась січка — кукурудза, горох і бруква. У ковбасу цю масу теж клали. А тепер усі ці виробники псевдоковбаси кричать: «Ми були другим фронтом у тилу!» — не те що ті, які випустили замало гранат, чи жінки, які завдавали чоловікам підступних ударів іззаду… як ножем у спину… А мій чоловік, до речі, якого вони вже в самому кінці забрали в штурмовики, повернувся калікою, а обидвох дівчаток, і так хворобливих, забрав грип. І Еріх, мій єдиний брат… Він був моряком, пережив усі ці Доґґер-банки та Скаґерраки, усе пережив, та вже в Берліні, у Республіці, куди він, разом зі своїм батальйоном, прибув із Кіля, його таки вбили — на барикадах. Мир, кажете? Я можу з цього тільки посміятися. Який там мир! Усюди досі стріляють. І досі їдять брукву. Бруква у хлібі, у фрикадельках. Я навіть пляцки пекла з брукви. Додала букових горішків і спекла, бо була неділя і мали прийти гості. А тут бачу — в газеті пишуть про тих, хто продавав нам за дурні гроші ароматизовану крейду як приправу до м’яса, — і вони торочать про ніж у спину і все таке. Ну ні! Їх усіх треба пристрелити або повішати на ліхтарі, щоб більше не продавали жодних підробок. Про яку зраду вони говорять? Ми просто вже не хочемо ні кайзера, ні брукви. Але й безкінечної революції теж не хочемо, і ніякого ножа — ні в спину, ні в груди. І хліб знову має бути таким як треба. І не якийсь там «Фрукс», а справжнє варення. І нормальні курячі яйця, а не «Аєроль», де один крохмаль усередині. І ніякої м’ясної маси для гуляшу, а справжній кусень нормальної свині. От і все, тільки цього ми й хочемо. Бо вже ж нарешті мир. Тому я у нас, у Пренцлау, виступала за Республіку, виступала від жіночої ради, від імені жінок із комітету постачання; ми склали петицію, її надрукували, і тепер вона висить на всіх афішних тумбах. «Німецька домогосподарко! — кричала я зі сходів перед ратушею. — Кінець брехні про тих, хто заробив на цій війні! Ніяких ножів у спину! Хіба ми не воювали всі ці роки на домашньому фронті, у тилу? Тут усе почалося ще в листопаді п’ятнадцятого: зник маргарин, зате брукви ставало більше. І що далі, то все гірше. Ні! Молока не було ніде, а тільки молочні таблетки «Доктор Карос». А потім почався грип і, як писали газети, «зібрав свої смертельні жнива». Тоді була страшна зима, навіть картоплі ніде не лишилося — сама бруква. Мій чоловік, коли приїхав у відпустку, казав, що вона на смак — як дріт. А тепер — після того, як Вільгельм з усіма своїми багатствами дав драпака звідси до Голландії, де в нього замок, — тепер нам кажуть, що це ми були дезертирами на домашньому фронті, та ще й підступно встромляли ніж у спину…»
1920
— Будьмо здорові, панове! Після стількох сумних тижнів можна тепер і посвяткувати. Але перш ніж я піднесу свій келих, мушу сказати дещо: наша країна без залізниці — ніщо! Нарешті у нас є залізниця. У нашій дурнуватій конституції хоч це було написано чітко: завданням держави є… І треба ж так, щоб наполягли на цьому якраз наші товариші-соціалісти, яким батьківщина взагалі-то до лампочки. Те, що колись не вдалося канцлерові Бісмарку, і що не судилося Його Величності і за що нам довелося так дорого заплатити під час війни — бо ж залізниця була розділена через двісті десять типів локомотивів, без загальних норм та правил, а тому часто бракувало запасних частин, тож військові ешелони з амуніцією, які терміново мали їхати на фронт, під Верден, застрягали десь по дорозі, і, можливо, цей хаос і позбавив нас перемоги, — так от, саме соціалісти навели з цим порядок. Повторюю, ті самі соціалісти, які були готові до зради в листопаді, — саме вони якщо не здійснили цей давно необхідний крок, то бодай зробили його реальним. Бо — запитаю я вас — яка користь була нам від того, що залізнична колія у нас прокладена всюди, поки Баварія та Саксонія не хотіли об’єднати залізницю в загальну мережу, причому протестували вони виключно через ненависть до Пруссії, не зважаючи ні на Божу волю, ні на докази тверезого глузду? Тому я завжди говорив: потяг до справжнього об’єднання всіх земель проїде тільки спільною для всієї країни залізничною колією. Або, як уже сказав у своєму мудрому пророцтві старий Ґьоте: «Залізниця налагодить усе, чому заважає упертість князів…» Але спершу, мабуть, нам таки мали нав’язати цей мир, за умовами якого вісім тисяч паротягів та десятки тисяч пасажирських та товарних вагонів потрапили до жадібних і безсоромних рук ворога, завершуючи й так довгий ланцюжок невдач, тож урешті-решт, попри ненависть до цієї ідіотської Республіки, ми були готові підписати державні угоди з Пруссією та Саксонією, з Баварією і навіть із Гессеном, із землями Мекленбурґ-Шверин та Ольденбурґ; згідно з цими угодами держава переймала всі регіональні залізниці, які, до речі, були в страшенних боргах, і ціна цієї передачі відповідала би сумі боргу, якби інфляція не зробила безглуздими всі підрахунки. Але коли я озираюся на рік тисяча дев’ятсот двадцятий і коли стою тут перед вами із піднятим келихом, я можу спокійно сказати: «Так, панове, відколи закон про міжрегіональну залізницю отримав підтримку надійним капіталом у рентних марках, ми вилізли з боргів, і навіть можемо дозволити собі виплачувати репарації, яких від нас безсоромно вимагають, ми навіть збираємося модернізувати обладнання — і все це було б неможливо без вашої безцінної допомоги. І хоча мене — спершу лише потай, а потім уже й офіційно — назвали «батьком локомотива, який об’єднав Німеччину», я завжди знав, що внормувати галузь будівництва локомотивів можна лише спільними зусиллями. Про що б ми не говорили: про акціонерне машинобудівне товариство «Ганомаґ», яке випускає букси для паротягів, чи про «Краусс і Ко», що займається системами управління, чи про «Маффай» і циліндрові кришки, або «Борзінґ», що монтує все разом, — усі ці підприємства, керівництво яких зібралося сьогодні за нашим святковим столом, збагнули: загальнонімецька залізниця означає не лише технічну єдність, а й об’єднання країни! Та щойно ми, нарешті, почали отримувати прибутки від експорту, — а нещодавно навіть у більшовицькій Росії професор Ломоносов дав високу оцінку нашому товарному локомотиву на гарячій парі — як відразу ж тут почулися голоси про те, що залізницю треба приватизувати. Усі хочуть швидко заробити. Скоротити персонал. Закрити ті частини дороги, які нібито нерентабельні. Тут я можу хіба що застерегти: не забувайте уроки минулого! Той, хто віддасть міжрегіональну залізницю в приватні, а іншими словами — в чужі руки, бо, зрештою, ці руки будуть чужинськими, зашкодить нашій бідній, приниженій батьківщині. Бо ще Ґьоте, за чию далекоглядну мудрість ми сьогодні збираємося підняти наші келихи, казав своєму секретареві Еккерману…