Згодом, коли сумна передача дирижабля вже відбулася і вся наша гордість відтепер називалася «Лос-Анджелес», доктор Екенер подякував мені й запевнив, що він переживав мою внутрішню боротьбу разом зі мною.
— Так-так, — сказав він. — Дуже важко бути послідовним, дотримати слова, даного самому собі, та зберегти гідність.
Цікаво, що він відчував, коли через тринадцять років найяскравіше втілення знову сильного рейху — під назвою «Гінденбурґ» — вибухнуло під час посадки в Лейкгурсті, щоправда, заправлене це чудо було не гелієм, а, на жаль, легкозаймистим воднем? Цікаво, чи був він, як і я, переконаний, що це — саботаж?! Саботаж комуністів! Вони не зупинилися. Бо вони не знають гідності.
1925
Багато хто бачив у мені лише вередливого хлопчика, якого ніщо земне не могло заспокоїти. Навіть власний ляльковий театр з яскравою завісою та з півдесятком ляльок, цей театр його батько змайстрував з великою любов’ю спеціально для сина. Я постійно скиглив. І жодні спроби дорослих стишити моє перманентне ниття не мали успіху. Якщо я починав спершу ледь чутно, а далі все голосніше схлипувати, щоб поступово перейти до вереску на повен голос, то тут уже ніщо не допомагало: ні бабусині спроби розповісти мені казку, ні дідусеве запрошення зіграти в м’яча. Я регулярно доводив до нервового зриву родичів та гостей своїм стабільно кепським настроєм, руйнуючи їхні підкреслено високоінтелектуальні розмови. Хвилин на п’ять вередуна вдавалося підкупити шоколадками «Котячі язички», але поза тим нічим не можна було мене втішити надовго відтоді, як я перестав смоктати груди матері. Я не давав своїм батькам навіть посваритися спокійно.
Так тривало доти, доки, врешті-решт, ми не стали платними абонентами радіоточки, що давало змогу слухати програми загальнонімецького радіо, і лише тоді моїй родині вдалося — за допомогою радіоприймача та навушників — перетворити мене на мовчазну, затаєну в собі дитину. Це сталося на частотах Вроцлава, на яких Сілезька студія «Радіогодина» вранці та по обіді транслювала дуже насичену програму. Незабаром я навчився користуватися кнопками на радіо й забезпечувати собі пристойну якість прийому, незалежно від атмосферних перешкод та інших сторонніх звуків.
Я слухав усе підряд. Баладу Карла Льове «Годинник», блискучого тенора Яна Кепуру, божественну Ерну Зак. Мене однаково сильно цікавили й уривки з «Бджілки Майї», які читав Вальдемар Бонзельс, і прямий репортаж про регату з академічного веслування — я слухав усе, затамувавши подих. Про мій усебічний інтелектуальний розвиток дбали передачі про гігієну ротової порожнини, або ж лекції під назвою «Що вам потрібно знати про зорі». Двічі на день я слухав репортажі з біржі та дізнавався таким чином про економічне зростання; мій батько експортував сільськогосподарську техніку. Тимчасом як моя родина, врешті вивільнена від мене, могла продовжити свої безкінечні сварки та суперечки, я почув про смерть Еберта, а трохи згодом — про те, що після двох турів виборів генерал-фельдмаршал Гіндербурґ став його наступником на посаді президента рейху. Але й передачі для дітей, у яких казковий герой Рюбецаль, таємничий гірський дух Карконошів, лякав злиденних будників у своїх володіннях, знаходили в мені вдячного слухача. Значно менше мені подобалися працьовиті гномики в передачі «На добраніч, діти» — протоверсії наступних телехітів про піщаних чоловічків, однаково популярних як на сході, так і на заході країни. Але найбільше я любив випробувані ще на світанку моєї «кар’єри» слухача радіовистави, в яких чувся свист вітру, стукотів, як справжній, дощ на даху, гримів грім, голосно іржав сивий кінь під таємничим вершником, рипіли двері, плакала дитина, як колись плакав і я.
Навесні та влітку мене тримали в саду нашої вілли, і там я завдяки радіоприймачу здобував освіту на лоні природи. Але хор пташиних голосів звучав у моїх вухах не з неба чи гілок наших фруктових дерев, а в інтерпретації геніального імітатора голосів доктора Губертуса: саме в його виконанні з навушників я вперше почув щиглика, синицю, чорного дрозда, зяблика, вивільгу, вівсянку та жайворонка. Тож нічого дивного, що сварки моїх батьків, які в міру загострення подружньої кризи ставали все гучнішими, не долітали до мого слуху. Мабуть, тому і їхнє розлучення не стало для мене надто болісною подією, адже нам із мамою залишилася вілла у передмісті Вроцлава — разом із садом, усіма меблями і, ясна річ, радіоприймачем та навушниками.