Після цього Й. В. переважно переводив розмову на битву під Марною. Він проклинав своїх генералів, особливо Фалькенгайна. Він узагалі любив виговоритися під час рубання дерев. Кожен удар — завжди однією й тією ж, здорового правою рукою — і дерево падало. Особливо часто він згадував листопад вісімнадцятого. Першими він поминав незлим-тихим австрійців з їхнім непередбачуваним кайзером Карлом, потім своє отримували ті, хто відсидівся в тилу, далі йшлося про втрату субординації у війську та червоні прапори на вагонах тих, хто їхав у відпустку. Так само, поміж ударами сокири, він скаржився на уряд, насамперед на принца Макса: «Цей канцлер — революціонер!» Гора цурпалків довкола нього все росла, а Й. В. поступово доходив до свого вимушеного зречення престолу. «Ні! — вигукував він. — Першими мене змусили мої власні люди, а вже потім комуністи… Цей Шайдеманн… Не я покинув армію, а вона — мене… Я більше не міг повернутися до Берліна… Усі мости над Рейном контролювалися… Я змушений був ризикнути… громадянська війна… або потрапити до рук ворога… І на мене би чекав безславний кінець… або я би мусив сам пустити собі кулю в скроню… Я міг хіба що втекти за кордон….»
Так минають наші дні, один за одним, шановний пане. Його Величність, здається, невтомний. Але віднедавна він рубає ліс мовчки. І я вже не відповідаю за складання облікових списків. Одначе у просіках довкола Доорна рік за роком підіймається молодняк — і Й. В. готовий вирубати його, коли дерева підростуть.
1927
Мама виношувала мене до середини золотого жовтня, але якщо вже зовсім точно, то золотим був лише рік мого народження, а решта двадцятих, як до, так і після цієї події, лише час від часу зблискували, намагаючись приглушити своєю барвистістю будні. Але що ж зробило яскравим мій рік? Може, рейхсмарка, бо її курс якраз стабілізувався? Чи «Буття і час», ця переповнена словесною пишнотою книга, яка саме вийшла друком, після чого кожен автор дотепних колонок почав удавати із себе Гайдеґґера?
Це правда: після війни, голоду та інфляції, про що на кожному кроці нагадували каліки та зубожілі представники середнього класу, можна було поговорити, за келихом шампанського чи мартіні, про «закинутість» людини у світ або ж про «Буття до смерті». Але золотими ці високомовні слова з екзистенційним фіналом аж ніяк не назвеш. Радше вже голос тенора Ріхарда Таубера можна назвати золотим. Моя мама була заочно закохана в нього всім серцем, від дня мого народження й до своєї передчасної смерті, і щоразу, коли у вітальні вмикався грамофон, вона тої ж миті починала наспівувати мелодії з оперети «Царевич», яка йшла тоді на всіх сценах: «Стоїть солдат на березі Волги…», «Чи ти там, угорі, вже забула про мене?», або «Одна, знову одна», і так аж до нудотного гірко-солодкого кінця: «Сиджу я в клітці золотій…»
Утім, це було лише сухозлітне золото. Справді золотими були дівчата, тільки дівчата. Навіть у нашому Ґданську вони виступали у своїх блискучих сукнях, хоча, ясна річ, не в міському театрі, а в казино Сопота. Але ілюзіоніст і ясновидець Макс Кауер, який ще зі школи дружив із татовим братом Фріделем — тож я називав його дядьком Максом, — і який, разом зі своєю асистенткою-медіумом Сузі, мав неабияку популярність у нашому вар’єте, а його валіза була обліплена наклейками готелів мало не всіх європейських столиць, лише втомлено махав рукою, коли в розмові згадували про дівчат, що «заїздили сюди на гастролі». «Це просто дешеві копії!» — казав він.
Коли мама ще була вагітна мною, дядько Макс буцімто вигукнув у її присутності: «Обов’язково поїдьте до Берліна! Там завжди щось відбувається!» Після цього він своїми довгими пальцями чарівника намалював у повітрі нескінченно довгі ноги дівчат Тіллера, а потім зімітував Чапліна. Він умів розповідати про дівочі ноги. Він стверджував, що вони «ідеально збудовані». А потім заговорив про «ритмічну досконалість» і «зоряні миті в Адміральському палаці». І коли розказував про супровідну програму, згадав написані золотом імена: «Від цієї Труде Гестерберґ просто радіє серце. Як неймовірно вона разом зі своєю трупою проджазувала “Розбійників” Шиллера, а потім ще й так дотепно, комічно витанцювала їх…» Ми чули його захоплені відгуки про «Chocolate Kiddies», яких він чув у «Ла Скала» чи у «Вінтерґартені». А «незабаром до Берліна на гастролі має приїхати неймовірно анімалістична Жозефіна Бейкер. Ця “закинутість” у танці, як сказав філософ…»