Я випадково взяв чужого капелюха у залі для фехтування, а потім забув у кав’ярні «Альстерпавільйон». Чимало капелюхів постраждали, вбираючи піт своїх власників перед іспитами. Один солом’яний бриль мінявся на інший, і я хвацько або недбало знімав його перед дамами. Потім я почав носити капелюхи зсунутими набік, як Бастер Кітон у німих фільмах; різниця була хіба в тому, що я не відчував смертельного смутку, а радше навпаки, був готовий розреготатися з найменшого приводу, — тож в університеті міста Ґьоттінґен, який я закінчив після другого іспиту вже з окулярами на носі, я вже був більш схожим на Гарольда Ллойда, що через багато років висітиме в своєму солом’яному брилі на годинниковій стрілці вежі, як у кіно, кумедно перебираючи ногами.
Опинившись знову в Гамбурзі, я став одним із носіїв солом’яних головних уборів, які зібралися в натовпі під час церемонії посвячення тунелю через Ельбу. Від Гандельсконтори до Шпайхершадта, від суду до адвокатського бюро ми поспішали в своїх «циркулярках» і махали ними, коли найбільший у світі корабель, північноатлантичний швидкісний пароплав «Імператор», виплив із гавані в своє перше плавання.
Нагода помахати капелюхом випадала доволі часто. А потім, коли я гуляв берегом Ельби біля Бланкензеє попідруки з донькою священика (вона потім вийшла заміж за ветеринара), — уже не пригадую, коли саме це було — навесні чи восени, — різкий порив вітру вкрав цю легку, мов пір’їнка, прикрасу моєї голови. Капелюх покотився, а потім поплив, наче вітрильник. Я побіг за ним, але марно. Я із розпачем дивився, як він пливе за течією, і Елізабет, моїй тодішній коханій, ніяк не вдавалося втішити мене, хоч як вона старалася.
Уже аж коли я став референдарем, а потім асесором, я зміг дозволити собі брилі кращої якості, з фірмовою биркою на стрічці. Ці капелюхи все ще були модними, аж поки одного дня наприкінці літа кількатисячні натовпи чоловіків у солом’яних крисах не вийшли на вулиці великих та малих міст, — я тоді теж стояв у такому натовпі в центрі Шверина, біля приміщення Верховного суду, поряд із жандармом, який посеред вулиці зачитував імператорський указ про оголошення воєнного стану. Тоді сотні «циркулярок» злетіли в повітря, а їхні власники миттю звільнилися від нудного цивільного життя й добровільно поміняли — дехто з них назавжди — свої блискучі солом’яні капелюхи кольору жовтцю на польові каски кольору хакі, які ще називали «пікельгаубе».
1903
На Трійцю, приблизно пів на п’яту, була фінальна гра.
Ми, мешканці Лейпциґа, сіли в нічний потяг: одинадцятеро наших гравців, троє запасних, тренер команди та двоє чоловіків із керівництва клубу. Який там спальний вагон! Ясно, що всі, і я також, їхали третім класом, нам і так ледве вдалося назбирати гроші на дорогу. Але наші футболісти без жодного кривого слова вляглися на тверді лавки і відразу ж за Ульценом дружно захропіли.
В Альтоні ми вийшли у досить-таки пом’ятому одязі, але повні сил. Як і всюди, тут на нас чекало звичайне футбольне поле для тренування, через яке навіть пролягала посипана гравієм доріжка. Жодні протести тут би не допомогли. Пан Бер був із футбольної команди «Альтона 93», а тому міг об’єктивно судити наш матч; він уже розкреслив піщане, але загалом бездоганно рівне футбольне поле, обгородив його грубим шнуром, а лінію посередині власноруч позначив стружкою.
Наші супротивники, хлопці з Праги, завдячували своїм приїздом сюди неуважності керівництва клубу в Карлсруе, яке повелося на примітивний трюк і, повіривши у брехливу телеграму, не поїхало разом зі своєю командою на відбірковий чемпіонат до Саксонії. Тож Німецька футбольна спілка оперативно відреагувала на ситуацію — і послала зіграти у фіналі команду з Праги. Це, до речі, був перший фінал, який справді відбувся, до того ж у гарну погоду, тож пан Бер зміг зібрати з приблизно двох тисяч глядачів чималеньку суму за вхідні квитки; гроші він поклав до бляшаної скриньки. Однак навіть цих майже п’ятисот марок не вистачило на всі витрати.
Перед самісіньким початком сталася катастрофа: вже от-от мав пролунати свисток, аж тут з’ясувалося, що немає м’яча. Пражани запротестували. Але глядачі не дратувалися, а реготали. Коли ж шкіряна куля врешті з’явилася на середній лінії, з глядацьких трибун почулися гучні крики радості. Починати випало нашим супротивникам, вітер і сонце були в них за спиною. І вже незабаром вони опинилися просто перед нашими ворітьми; штрафний зліва — і нашому довжелезному воротареві Райдту лише дивом удалося врятувати «Лейпциґ» від першого голу. Ми тримали оборону, але подачі з правого боку були жорсткими. Пражани мали надійного воротаря Піка. Потім перед нашим штрафним майданчиком зчинилася бійка, і нам забили перший гол, — і ми змогли вирівняти рахунок аж у кінці першого тайму, перед самою перервою, після цілої серії відчайдушних контратак.