— Кінець рабству!
— Так-так, брате! Не в цьому бардаку в Рейхстазі, який давно треба спалити, а на вулицях Німеччини нарешті створиться нація…
— На чолі колони їхав наш гауляйтер Заукель. Спочатку позаду лишилася люба Тюринґія, потім ми проїхали Галле, Айслебен та Лютерштадт і дісталися прусського Ашерслебена; там ми зняли наші коричневі сорочки, щоб переодягтись у білі — так би мовити, нейтральні…
— Бо там досі соціалісти зі своєю забороною…
— І цей пес, міністр поліції. Запам’ятайте його ім’я: Северінґ!
— Але у Бад-Гарцбурґу, вже на землі Брауншвайґ, ми знову були вільні: тисячі й десятки тисяч у коричневих почесних уніформах…
— Як і за тиждень — у самому Брауншвайзі, де в поліції служать наші люди і де зібралися тисячі й сотні тисяч у коричневих сорочках…
— Там я подивився в очі фюреру.
— Я теж подивився, коли крокував повз!
— А я — цілу секунду, ні — цілу вічність…
— Та що там, побратими! Там уже більше не було жодного «я», а тільки одне велике «ми», яке годину за годиною марширувало повз трибуни з піднятими в німецькому привітанні правицями. Усі, ми всі увібрали в себе його погляд…
— Я почувався так, наче його очі благословили мене…
— Так пройшла повз нього коричнева незліченна лава. І на кожному з нас зупинився його погляд…
— Але перед тим він особисто оглянув понад чотириста вантажівок, автобусів, мотоциклів, які всі вишикувалися в одну лінію. Він зробив це сам, бо тільки за моторизованими частинами — майбутнє…
— А потім на Францевому полі він освятив нові прапори — усі двадцять чотири, — освятив словами, наче відлитими з бронзи…
— Його голос звучав з динаміків. Це було наче доторк перста долі. Це було так, наче зі сталевих бур великої війни зблискувала і виростала інша Німеччина — країна порядку та дисципліни. Це було так, наче його словами говорило саме Провидіння. Це було наче вилите з бронзи нове майбутнє.
— Але повно й таких, хто стверджує, що фашистські загони Муссоліні зробили це задовго до нас. З їхніми чорними сорочками, бойовими квадратами, штурмовими загонами…
— Це дурниці! Кожному видно, що у нас нічого їхнього немає. Ми молимося німецькою, кохаємо німецькою, ненавидимо німецькою. А хто стане нам на шляху…
— Але наразі нам іноді потрібні спільники — як, приміром, минулого тижня, коли організовувався «Гарцбурзький фронт» і цей Гуґенберґ зі своїми недоумками з «Німецької національної спілки»…
— Усі ці сноби і плутократи у капелюхах та циліндрах…
— Вони давно своє віджили і рано чи пізно їх доведеться прибрати з дороги — як і тих, зі «Сталевого шолома»…
— Майбутнє — за нами, тільки за нами…
— І коли моторизовані штурмовики незліченними колонами коричневих сорочок рушили з Леонгард-плацу міста Генріха Лева і роз’їхалися по своїх закутках, ми всі забрали з собою палахкий вогонь, який запалив у нас погляд фюрера і який горітиме вічно…
1932
Щось мусило статися. Так далі тривати не могло, з цим надзвичайним станом і безконечними виборами. Але в принципі досі мало що змінилося. Звісно, тодішні люди, які лишалися без роботи, і нинішні безробітні — це не одне і те ж. Тоді не казали: «Я не маю роботи», а тільки: «Я ходжу на біржу». Це звучало якось активніше. Ніхто не хотів визнавати, що він — безробітний, бо це була ганьба. Тож коли мене запитували про батька в школі, приміром отець Вацек на уроках катехизму, я відповідав: «Тато ходить на біржу», — а мої внуки тепер зовсім не соромляться, коли кажуть: «Він сидить на соціалі». Це правда, за уряду Брюнінґа безробітних було не менше шести мільйонів, але й тепер у нас знову, якщо добре порахувати, мільйонів п’ять набереться. Тому люди сьогодні, як і тоді, економлять на всьому, на чому тільки можуть, і купують лише найнеобхідніше. У принципі, тут нічого не змінилося.
Десь у тридцять другому, коли батько вже третю зиму ходив на біржу, його позбавили страхування, при цьому щоразу все дужче урізали виплати. Він тоді отримував аж три з половиною марки на тиждень. А оскільки обидва мої брати теж «біржували», і тільки сестра Еріка, яка працювала продавчинею у Тітца, приносила додому справжню зарплатню, то в мами на тиждень було менше сотні марок для господарчих потреб. Цього, ясна річ, не вистачало, але в нашій околиці так жили тоді всі. Найгірше, коли хтось раптом хворів на грип або ще щось. За саму лише медичну довідку належало заплатити п’ятдесят пфенігів. А нові підметки до черевиків пробивали в бюджеті справжню діру. Вугільні брикети коштували по дві марки за центнер. Тимчасом вугільні гори на районі все росли й росли. Звісно, їх охороняли, навіть із собаками, й обгородили колючим дротом. Найгірше було з картоплею на зиму. Тож із цим треба було щось робити, бо вся система давно прогнила. Утім, сьогодні в принципі те ж саме. Такі ж безконечні черги в службі зайнятості. Якось батько взяв мене з собою: «Щоб ти сам побачив, як це виглядає». Перед входом — двоє поліцейських: стежать, щоб люди дотримувалися порядку, чекаючи на свій штамп у документах, бо ж на вулиці всі стоять у черзі, і всередині їм теж доводиться стояти, тому що сидячих місць замало. Але й на вулиці, й у приміщенні дуже тихо: всі мовчки дивляться поперед себе. Тому так голосно лунав звук, коли ставили штамп. Цей сухий стукіт. Штампували у п’яти чи навіть шести віконечках одночасно. Я досі чую цей звук. І бачу перед собою обличчя всіх тих, кого відправляли геть.