— Закінчився термін дії!
Або:
— Бракує документів!
У батька було з собою все: документ про реєстрацію, довідка з останнього місця роботи, підтвердження про тяжкий матеріальний стан і картка нарахувань. Бо відколи він не отримував уже нічого, крім матеріальної допомоги для малозабезпечених, перевіряли буквально все, навіть ходили по хатах. І якщо там стояли надто нові меблі, або радіо, то виплати скасовували. Ага, і ще там пахло мокрим одягом. Бо надворі черга стояла під дощем. Ніхто не штовхався і не сварився, навіть про політику не говорили. Бо всім уже давно все набридло і кожен думав тільки одне: так далі тривати не може. Щось нарешті має відбутися. А потім батько взяв мене з собою до «Самодопомоги безробітних», у Будинок профспілок. Там усюди висіли плакати і заклики до солідарності. Там давали їсти, насипали кожному тарілку, переважно овочевого супу. Але мамі не слід було казати, що ми ходили туди.
— Я вже якось усіх вас прогодую, — говорила вона і сміялася, коли намащувала мені на хліб трохи смальцю та давала з собою в школу, а коли хліб був без смальцю, казала:
— Сьогодні ходимо бубною — більш нічого нема.
Тож зараз ще не все так погано, але може бути гірше. Тоді ще бодай була трудова повинність для тих, хто отримував соціальну допомогу. У нас, у Ремшайді, їх змушували будувати дорогу до греблі. Батько теж будував, бо ми отримували ту допомогу і жили на неї. А що коні були надто дорогими, то двадцять чоловіків впрягались у багатотонний каток, кричали: «Гей!» — і тягли.
Мені не дозволяли ходити туди й дивитися, бо батько, який раніше був майстром біля машин, соромився такої праці. Зате вдома я часто чув, як він плаче, коли в темряві вони з мамою лежали в ліжку. Вона ж ніколи не плакала, тільки в самому кінці, перед тим як захопили владу, повторювала:
— Гірше вже просто не буває.
— Такого з нами зараз уже не буде, — так я заспокоюю свого внука, коли він починає нарікати на все і всіх.
— Це правда, — відповідає він мені. — Хоча з роботою все й погано, але ж акції постійно ростуть.
1933
Проголошення застало нас зненацька. Ми з моїм юним співробітником Берндом саме перекушували в галереї й одним вухом дослухалися до радіо. Якщо чесно, то жодної несподіванки в цій новині не було: після відставки Шляйхера все вказувало на Нього; тільки Він міг стати наступником, тільки Його спрага влади могла підкорити собі навіть сивого президента країни. Я спробував відреагувати жартом:
— Ну тепер маляр ощасливить нас — і стане художником.
Але Бернд, якого, за його словами, «ні на йоту» не цікавила політика, побачив у цій події загрозу собі особисто:
— Геть! Треба чимшвидше тікати звідси геть! — вигукнув він.
І хоча я лише засміявся на таку його надмірну реакцію, та водночас відчув сатисфакцію, бо всі мої попередньо вжиті запобіжні заходи виявилися правильними: ще багато місяців тому я переправив до Амстердама ті картини, які у разі можливого захоплення влади могли опинитися в найбільшій небезпеці: чимало полотен Кірхнера, Пехштайна, Нольде та інших. Лише кілька картин пензля Майстра продовжували висіти в галереї, але це були переважно роботи пізнього періоду — яскраві садові пейзажі. Їх нова влада точно не запідозрить ні в чому. Під загрозою тепер був лише він — єврей, так само як і його дружина, хоча я й намагався переконати себе та Бернда:
— Йому вже за вісімдесят. Вони не наважаться взятися за нього. Звісно ж, йому доведеться піти з посади Президента Академії мистецтв. Але тут нема чим особливо перейматися: через три, максимум чотири місяці все це божевілля закінчиться.