Та, попри все, я не міг позбутися тривоги, навпаки, вона лише зростала. Ми зачинили галерею. А після того як мені вдалося трохи заспокоїти мого любого Бернда, який, звісно ж, був у сльозах, я, ближче до вечора, врешті зібрався й вирушив. Та дуже скоро зауважив, що на вулицях не проштовхнешся. Мені слід було сісти на електричку. Усі дороги були забиті колонами людей. Уже починаючи з Гарденберґштрассе. Вони підіймалися уздовж Зіґесаллеє: групами по шестеро, одна група штурмовиків змінювала іншу; всі вони, вочевидь, йшли до однієї мети. Здається, щось усмоктувало весь цей люд і скеровувало його рух: усі ці колони прямували до площі Ґроссен Штерн, де, схоже, і мали зустрітися. Коли виникали вимушені зупинки, люди в колонах починали крокувати на місці, виявляючи нетерплячість: тільки рух, ні миті простою! О ця жахлива серйозність на юних обличчях, підкреслених знизу ремінцем каски! І все більше роззяв, що зібралися подивитися на колони, — їхні юрми вже робили непрохідними навіть тротуари. А над усім цим — злагоджений спів…
Тут я вирішив пірнути в кущі, і рушив далі через темряву Тірґартена; при цьому я виявився не єдиним, хто намагався пробиратися бічними шляхами. Врешті, вже зовсім недалеко від місця, куди я прямував, з’ясувалося, що Бранденбурзькі ворота закриті для звичайного руху. Довелося довго вмовляти поліцейського, щоб він допоміг мені дістатися до Паризької площі, розташованої відразу за ворітьми. Ох, як часто ми тут проїздили, сповнені надій та очікувань! Це ж таке унікальне і таке знайоме місце! Скільки разів я відвідував тут ательє Майстра! І ті візити завжди були такими одухотвореними… а часом ще й вдавалося посміятися та розважитися. Цей його сухуватий берлінський гумор…
Перед респектабельним будинком, який уже багато десятиліть належав цій родині, стояв домоправ, наче очікуючи на мене.
— Панове всі на даху, — сказав він і провів мене сходами нагору.
Тимчасом уже почалася смолоскипна хода — ретельно організована, наче вони тренувалися роками, — і коли я піднявся на дах, захоплені вигуки натовпу ознаменували наближення колон. Цей тріумф плебсу був огидним! Але водночас його наростання викликало певне збудження. Сьогодні я змушений визнати, що на якусь мить це видовищне шоу мене все ж захопило.
Але навіщо він виставив себе напоказ перед натовпом? Майстер та його дружина Марта стояли на самому краю даху. Згодом, коли ми вже сиділи в ательє, то почули: звідти, з того самого місця, Майстер уже спостерігав, як тисяча вісімсот сімдесят першого року поверталися з Франції німецькі вояки і переможно крокували через Бранденбурзькі ворота, потім — тисяча дев’ятсот чотирнадцятого — тут проходили вбрані в пікельгаубе піхотинці, що вирушали на війну, а вісімнадцятого у ці ворота тріумфально зайшли революційні батальйони матросів, — тож і тепер він вирішив ризикнути і спрямувати свій останній погляд згори. Про все це можна наговорити чимало дурниць.
Але перед тим він стояв на пласкому даху мовчки, з погаслою гаванською сигарою. Вони обоє були в капелюхах і зимових пальтах, наче готові до від’їзду. На тлі нічного неба. Велична пара. Бранденбурзькі ворота також були сірою масою, яку лише час від часу виривали з темряви поліцейські прожектори.
Та потім хода зі смолоскипами наблизилася — і враз залила всю ширину вулиці, наче лава вулкана, постала в повну величину: лише на коротку мить людські потоки розділялися колонами воріт, та відразу ж за ними знову зливалися воєдино, ні на що не зважаючи, нестримні, урочисті, доленосні, вони освітлювали вогнями ніч, вихоплювали з пітьми ворота аж до квадриги вгорі, аж до самого краю шолома і знаку перемоги у богині; навіть нас на даху будинку Ліберманна освітило — і ми відчули сморід цих сотень тисяч чи навіть більше факелів.
Який сором! Я з жахом мушу визнати, що це видовисько, ні, точніше, цей вияв грізної природної стихії мене хоч і обурив, але водночас і захопив. Від нього струменіла сила волі, якій хотілося підкоритися. Цьому піднесеному рухові фатуму ніщо не могло заступити дорогу. Це була повінь, яка все зносить на своєму шляху.
Тож цілком може бути, що і я підкорився би волі натовпу і теж захоплено вигукнув би: «Зіґ гайль!», бодай раз — якби Макс Ліберманн не сказав у той момент свою знамениту фразу, яку згодом у місті передаватимуть із вуст в уста як своєрідний таємний пароль, що його слід вимовляти лише пошепки. Він відвернувся від цієї кічевої історичної картинки і промовив із берлінським діалектом: «Я стільки не з’їм, скільки мені хочеться виблювати».