1935
Завдяки корпорації «Тевтонія», в якій ще мій батько був «ветераном», я після закінчення медичного факультету отримав можливість асистувати докторові Брьозінґу — теж одному зі старих «тевтонців». Точніше, я допомагав йому здійснювати медичне обслуговування одного з робітничих таборів, що були розбиті в чистому полі під час будівництва першого автобану із Франкфурта-на-Майні до Дармштадта. Відповідно до тодішніх умов, усе там було організовано вкрай примітивно, до того ж серед робітників, які будували ту трасу, а особливо серед землекопів, зустрічалося дуже багато типів, чия асоціальна поведінка призводила до постійних конфліктів. Здійняти бучу або перевернути все догори дриґом — це для них вважалося справою буденною. Тож нашими пацієнтами ставали не лише жертви нещасних випадків на будові, а й постраждалі в різноманітних бійках. Доктор Брьозінґ лікував колоті рани, не питаючи про їхнє походження. Я часто чув, як він казав у таких ситуаціях:
— Але ж, панове, час дуелей мав би вже скінчитися.
Попри це, більшість робітників усе ж поводилися добре і, як правило, відчували вдячність до фюрера, який першого травня тридцять третього року оголосив про початок будівництва мережі автобанів, що об’єднає всю Німеччину та забезпечить працею та засобами існування тисячі молодих людей. Завдяки цьому врешті скінчилося безробіття і для чималої кількості старших чоловіків. Але ця робота для багатьох виявилася занадто важкою. Мабуть, причиною фізичної слабкості часто ставало погане й одноманітне харчування у попередні роки. У кожному разі, ми з доктором Брьозінґом упродовж не такого вже й довгого будівництва дороги змушені були зіткнутися з великою кількістю випадків втрати працездатності з досі невідомих, а тому і не досліджених причин. Доктор Брьозінґ, який був консервативним, але не позбавленим гумору практиком, любив називати це «хворобою землекопів», або ж «хрускотом землекопів».
Симптоми завжди були одні й ті ж: і молоді, і старші робітники під час інтенсивного фізичного навантаження, особливо коли доводилося постійно перекидати лопатою великі об’єми ґрунту, рано чи пізно чули хрускіт між лопатками, що невдовзі переростав у різкий біль, через який працювати далі вони більше не могли. На рентгенівських знімках доктор Брьозінґ знаходив докази так влучно названої ним хвороби: це були тріщини відростків хребців між шийним і грудним відділами — як правило, ламалися перший грудний і сьомий шийний.
Взагалі-то цих людей слід було відразу ж визнати непрацездатними і звільнити, але доктор Брьозінґ зволікав зі звільненнями, хоча той темп робіт, якого вимагало будівельне міністерство, сам же й називав «безвідповідальним», а коли ми спілкувалися наодинці, то й «убивчим», — та в усьому іншому доктор Брьозінґ залишався політично нейтральним. Тож бараки для хворих були постійно переповнені. Він буквально накопичував пацієнтів, чи то для того, щоб дослідити особливості «хвороби землекопів», чи просто аби звернути увагу керівництва на проблему.
Але оскільки, попри це, робочих рук не бракувало, то першу ділянку автобану добудували вчасно. Дев’ятнадцятого травня відбулося урочисте освячення дороги, у присутності фюрера та інших високопоставлених партійних діячів і за участі понад чотирьох тисяч робітників. На жаль, погода була жахливою. З неба падав то дощ, то град. Лише зрідка з’являлося сонце. Та фюрер усе ж їхав уздовж усієї траси, стоячи у відкритому «мерседесі» та вітаючи піднятою догори правицею сотні тисяч людей, що стояли на узбіччі. Радість була величезною. Постійно лунав «Баденвейлерський марш». І всі, від генерального інспектора доктора Тодта до колон землекопів, усвідомлювали велич моменту. Після короткої промови фюрера, в якій він дякував «робітникам кулака і голови», від імені всіх задіяних на будові високого гостя привітав машиніст Людвіґ Дрьосслер; він знайшов для свого виступу й такі прості слова:
— Спорудження автобану, мій фюрере, і через багато століть змусить усіх говорити про велич і життєствердний пафос нашого часу…
Невдовзі погода трохи поліпшилася, і дорогу звільнили для автопробігу, в якому, на радість публіці, взяли участь не лише геть древні автомобілі, що рухалися, важко покректуючи й випускаючи гази, а й позавчорашні; проїхався й доктор Брьозінґ — у своєму двомісному «опелі», що мав добрий десяток років і колись був покритий зеленим лаком. Але брати участь в офіційних урочистостях доктор Брьозінґ відмовився, бо йому було важливіше увечері зробити обхід бараків із хворими, тоді як я міг бути присутнім, за його словами, «на цих офіціозних дурницях».