Так тривало аж до літніх канікул тридцять сьомого року. Взагалі-то ми могли бавитися й у бомбардування баскського міста Ґерніка. Цю операцію наших добровольців нам показали в кінотеатрі, у тижневому випуску новин, як журнал перед основним фільмом. Двадцять шостого квітня це містечко перетворили на купу руїн та попелу. У моїх вухах і досі звучить музика, яку заглушував гул моторів. Але на екрані було видно лише наші літаки: «Гайнкелі» та «Юнкерси», які злітали, пікірували, сідали. Це виглядало так, ніби вони тренуються. У цьому не було жодного героїзму, який можна було би згодом наслідувати на перерві у шкільному дворі.
1938
Проблеми з нашим учителем історії почалися, коли всі по телевізору побачили, як у Берліні раптом упала Стіна, і тепер кожен, навіть моя бабуся, яка живе в районі Панков, зможе їздити собі на Захід коли заманеться. При цьому пан штудієнрат Гьосле явно не зробив нічого поганого, коли не лише розповів про падіння Берлінської стіни, а ще й запитав нас усіх:
— Чи ви знаєте, що ще сталося в Німеччині дев’ятого листопада? Наприклад, рівно п’ятдесят один рік тому?
І оскільки всі щось чули, але ніхто не згадав нічого конкретного, він розповів нам про Кришталеву ніч рейху. Її так назвали, бо це відбувалося водночас по всій Німеччині, і при цьому розбилося безліч посуду, який належав євреям, особливо багато кришталевих ваз. А крім того, шпурляли бруківкою у вітрини єврейських магазинів — і порозбивали їх майже всі. І ще купу всього цінного було тоді безглуздо знищено.
Можливо, помилкою пана Гьосле було те, що він ніяк не міг зупинитися і забагато уроків історії присвятив розповідям саме про це, зачитуючи нам із документів цифри, приміром, точну кількість жертв і спалених синагог, а ще він сказав, що тої ночі вбили дев’яносто одного єврея. Це все були сумні історичні факти, а на той час у Берліні, ні, в усій Німеччині панувала ейфорія, бо нарешті всі німці змогли об’єднатися. Та нашому вчителеві вічно йшлося лише про старі історії та їхні причини. Мушу зізнатися, він досить сильно дратував нас розповідями про все, що діялося тут раніше.
Ну і дійшло до того, що цю його, як її назвали, «одержимість минулим» майже одноголосно осудили під час наступних батьківських зборів. Навіть мій тато, який і сам любить розказати про давні часи, — наприклад, як він утік із радянської зони окупації ще до того, як побудували Стіну, і приїхав сюди, до швабів, де довший час лишався чужинцем, — навіть він розмовляв із паном Гьосле приблизно так: «Звісно, я нічого не маю проти, щоб моя донька довідалася, як жахливо поводилися есесівці всюди, а також, на жаль, тут, в Есслінґені, але, будь ласка, робіть це у відповідний час, а не саме тоді, коли, як зараз, врешті-решт випала нагода порадіти, і весь світ вітає нас, німців…»
Однак нас, школярів, усе ж таки зацікавило те, що колись відбулося в нашому рідному місті, наприклад, у єврейському сиротинці «Притулок Вільгельма». Виявляється, всіх дітей вигнали надвір. Усі підручники, усі молитовники, навіть сувої Тори поскидали на купу і спалили. Діти, яких змушували на це все дивитися, плакали і боялися, що їх також спалять. Але тоді постраждав лише один учитель Фріц Самуель, якого забили до втрати свідомості гімнастичними палицями зі спортзалу.
На щастя, в Есслінґені знайшлися люди, які прагнули допомогти; так, один таксист перевіз кількох сиріт до Штутґарта. Загалом те, що розповів нам пан Гьосле, нас вельми схвилювало. Навіть хлопці були як ніколи активні під час його уроків, турецькі хлопці, і, звісно ж, моя подруга Ширін, родина якої приїхала з Персії.
А на батьківських зборах наш учитель історії, як підтвердив мій тато, дуже добре захищався. Він пояснив, що жодна дитина не може по-справжньому збагнути значення падіння Стіни, якщо вона не знає, коли і де точно почалася несправедливість, і що саме врешті-решт призвело до поділу Німеччини. Після цих його слів майже всі батьки закивали. Однак свої розповіді про Кришталеву ніч пан Гьосле змушений був перервати і відкласти на потім. Хоча взагалі-то шкода.