Але ми вже знаємо про це трохи більше, ніж раніше. Наприклад, що майже всі тут, у Есслінґені, лише пасивно спостерігали або відводили очі вбік, коли відбувалося все оте страхіття у сиротинці. Через це, коли кілька тижнів тому мали депортувати назад, до Туреччини, мого курдського однокласника Ясіра разом із батьками, у нас виникла ідея написати лист протесту до бургомістра. Усі без винятку підписали цей лист. Але за порадою пана Гьосле ми не згадували в ньому про долю дітей із єврейського дитбудинку «Притулок Вільгельма». Тепер усі сподіваються, що Ясірові дозволять лишитися.
1939
Три дні на острові. Після того як нас запевнили, що у Вестерланді та околицях є купа вільних кімнат, а у великому холі досить місця для наших спільних бесід, я подякував господареві, одному з колишніх, який зараз дуже успішно зайнявся видавничою справою і завдяки цьому зміг дозволити собі кілька вкритих очеретом фризьких будиночків на острові Зюльт. Наша зустріч відбулася в лютому. Приїхали більше половини запрошених, серед них навіть деякі знаменитості, що тепер стали великими авторитетами на радіо або й головними редакторами поважних видань. Прибулі раніше побилися об заклад щодо того, чи буде шеф одного дуже популярного журналу, — а він і справді з’явився, хоч і з запізненням та не надовго. Однак більшість колишніх після війни знайшли притулок, як правило, десь на нижніх щаблях редакційної ієрархії, або ж заробляли собі на хліб як вільні автори; до останніх належав і я. Всім нам закидали, що під час війни ми працювали військовими кореспондентами у відділах пропаганди — хоча саме це засвідчувало нашу високу кваліфікацію. Тож у зв’язку з цим я відразу хочу наголосити, що лише за приблизними підрахунками тоді загинуло більше тисячі наших колег: хтось — під час польотів над Англією, у кабіні «Гайнкеля-111», а хтось — як репортер, на передовій.
І от чимало з тих, хто вижив, усе частіше висловлювали бажання зустрітися. Повагавшись трохи, я взявся все організувати. Ми домовилися про стриманість. Не дозволялося називати жодних імен і зводити особисті рахунки. Це мала бути звичайна дружня зустріч, схожа на ті, якими були повоєнні зустрічі колишніх кавалерів ордена Лицарського хреста, солдатів та офіцерів тієї чи іншої дивізії, або колишніх в’язнів концтаборів. Я брав участь у війні з самого початку, ще геть зеленим юнаком, від самого Польського походу, тож до мене ставилися з повагою і не підозрювали у співпраці з міністерством пропаганди. До того ж чимало колег пам’ятали мої перші репортажі, написані ще на початку, — про 79-й саперний батальйон 2-ї танкової дивізії, про битву на Бзурі, про будівництво мостів під ворожими обстрілами і про прорив наших танків аж під Варшаву, причому, з точки зору звичайних піхотинців, вирішальну роль у цих операціях зіграли штурмовики. Але я, власне, завжди писав тільки про армійців, нещасну рядову піхоту, їхній непомітний героїзм. Німецька піхота. Її щоденні марші запилюженими польськими дорогами. Кирзова проза! Вони вічно бігли слідом за танками під час наступу, обліплені засохлим болотом, з обсмаленою сонцем шкірою, зате завжди в чудовому настрої, навіть якщо після чергового короткого бою якесь село, охоплене полум’ям, відкривало їм справжнє обличчя війни. Або мій, не позбавлений співчуття, погляд на безкінечні колони полонених, розбитих ущент поляків…
Мабуть, ця подеколи замислена інтонація моїх репортажів підкреслювала їхню достовірність. А скільки всього з них вирізала цензура! Наприклад, із тексту про зустріч наших і російських танків біля Великих Мостів викинули її характеристику — «занадто тепла». Або коли я надміру зворушливо та жартівливо описав бороди євреїв у лапсердаках. У кожному разі, під час цієї зустрічі чимало колег запевнили мене, що жвава наочність моїх тодішніх репортажів про Польщу не відрізняється від тієї, з якою я писав останнім часом для одного з найпопулярніших часописів, незалежно від того, звідки були ті кореспонденції: з Лаосу, Алжиру чи Близького Сходу.
Після того як усі розселилися, ми легко перейшли до дружньої бесіди. Тільки з погодою нам не пощастило. Про прогулянки пляжем або до берегової піщаної коси на острові можна було забути. І хоча ми звикли миритися з будь-якою негодою, але тут буквально не вилазили з дому: зручно вмостилися біля каміна й попивали грог та пунш, якими нас щедро пригощали господарі.