1944
Рано чи пізно мало до цього дійти. Не те щоб у повітрі пахло скандалом, але такі зустрічі переважно завершуються саме так. Уже коли нам лишалося говорити хіба що про відступ — «Київ віддали, Львів віддали, Іван уже під Варшавою…», прорвали фронт під Неттуно, Рим здався без бою, а вторгнення ворожих військ перетворило на посміховисько неприступність Атлантичного валу, коли у нас на батьківщині бомбили місто за містом, коли вже не було чого їсти, а плакати, які закликали не красти вугілля і застерігали, що «ворог нас чує», уже сприймалися лише як знущання, і коли вже навіть наше збіговисько ветеранів дозволяло собі постфактум хіба що жарти на тему «ми повинні вистояти», — один із членів якоїсь там постійної комісії, з тих, що ніколи не були на передовій та завжди знаходили для себе безпечні посади по різних канцеляріях, а згодом трохи змінили стиль і почали продукувати бестселери, дістав із нафталіну заповітні слова: «чудо-зброя».
У відповідь усі загули. Шеф популярного часопису вигукнув: «Не смішіть людей!» Дехто навіть засвистів. Але цей уже не надто молодий чоловік не збирався так просто здаватися. Він зухвало засміявся і пообіцяв велике майбутнє «міфові про Гітлера». Він навів як приклад саксонського вбивцю Карла, потім Фрідріха Великого, ну і, зрозуміло, «хижака Наполеона», — щоб вибудувати на цьому матеріалі майбутній пам’ятник під назвою «Приклад фюрера». Він не викреслив жодного слова зі своєї статті про «чудо-зброю», надрукованої влітку сорок четвертого в газеті «Фьолькіше Беобахтер», яка мала неймовірний успіх — ну і, ясна річ, підняла бойовий дух.
І ось він підвівся, за спиною в нього мерехтіло полум’я каміна, він виструнчився і виголосив: «Хто пророчо показав шлях у майбутнє всій Європі? Хто до останнього самовіддано боровся проти більшовицької навали, рятуючи Європу? Хто за допомогою зброї віддаленої дії зробив перші визначальні кроки на шляху до розвитку ядерних боєголовок? Тільки він. Тільки з ним асоціюється велич, яка назавжди залишиться в історії. А щодо моєї статті у “Фьолькіше Беобахтер”, то я запитаю всіх тут присутніх: хіба не всім нам судилося відчути власну потрібність у ролі солдат, навіть якщо це лише служба у нещасному бундесвері? Хіба не ми є водночас кінчиком списа і захисним валом? Хіба сьогодні не доведено, хоч і з запізненням, що насправді Німеччина виграла війну? Світ дивиться на початок нашої відбудови із заздрістю та захопленням. Після цілковитої поразки з нас і нашої нестримної енергійності виростає економічна потужність. Ми знову стали могутніми. І незабаром ми будемо лідерами. І одночасно з нами і Японії теж удалося…»
Решта його промови потонула у криках, реготі, чиїхось репліках і запереченнях. Хтось вигукнув йому в обличчя: «Німеччина понад усе!», цитуючи його ж бестселер, популярний уже багато років поспіль. Шеф-редактор голосно запротестував і виніс свою могутню постать із нашого товариства. Але присутній при цьому автор утішився резонансом, який викликала його провокація. Він знову сів і тепер уже більш-менш спокійно намагався вкласти у свій погляд пророчу силу.
Ми з нашим господарем марно пробували відновити такий-сякий лад у дискусії. Частина товариства хотіла поговорити ще про відступ і повторно пережити жахіття оточення під Мінськом, інші прагнули висловити свої припущення щодо замахів на Гітлера у «Вовчому лігві»: «Якби тоді замах удався, то підписали би перемир’я із західними союзниками та стабілізували Східний фронт, і тоді можна було б воювати з Іваном разом із американцями…», але більшість зосередилася на тому, що, на превеликий жаль, утратили Францію, а якими чудовими були «дні в Парижі», і взагалі — яким прекрасним є «французький стиль життя». Вони настільки відволіклися й цілковито поринули у приємні спогади з часів початку війни, що вже майже відчули себе в казковій нереальності: вони знову ніжилися на пляжах Нормандії — і здавалося, що про висадку на її узбережжя їм стало відомо аж після війни, та й то із американських широкоформатних фільмів. Ясна річ, не обійшлося без любовних історій; приміром, наш експерт із питань мистецтва та субмарин оплакував утрату французьких портових дам, та потім усе ж повернувся до боїв із ворогом і занурень під воду.
Але одержимий «міфом про Гітлера» старий жилавий чоловік наполіг на тому, щоб ми згадали, як німцеві було вручено Нобелівську премію з хімії. Він, здається, був задрімав на лавці біля каміна, та потім звідти почулося: «Мої шановні панове, це трапилося незабаром після того, як взяли Аахен, і незадовго до початку нашого останнього наступу в Арденнах, — саме тоді нейтральна Швеція нагородила видатного вченого Отто Гана, бо він першим відкрив поділ атомного ядра. Щоправда, для нас це вже було надто пізно. Але все ж таки ми мали цю доленосну чудо-зброю — навіть раніше, ніж американці…»