Ні звуку. Усі змовкли й замислилися над наслідками втрачених можливостей. Зітхання, похитування головами, покашлювання, після яких — жодного вагомого висловлювання. Навіть нашому підводнику, невтомному й галасливому оптимісту, більше не спадали на думку дотепні морські історії.
Але в цей момент наш господар подав приготований за фризьким рецептом ґроґ. Напій поволі піднімав настрій. Ми присунулися ближче один до одного. Ніхто не хотів виходити надвір, у ніч, яка опускалася на землю. Прогноз обіцяв негоду.
1945
Як стверджує наш господар, від Ісландії до Швеції рухається циклон. Він слухав прогноз погоди. Атмосферний тиск різко впав. Слід було очікувати поривів вітру силою до дванадцяти балів.
— Але не хвилюйтеся: цей будинок витримає будь-який шторм.
І от, у п’ятницю 16 лютого 1962-го, близько восьмої вечора раптом завили сирени. Як під час війни. Циклон люто накинувся на острів. Звісно, це стихійне лихо розворушило багатьох із нас і змусило мобілізуватися. Роки на фронті дали нам ґарт, привчили завжди бути попереду. Ми все ще були професіоналами, і я теж.
Попри застереження нашого господаря, частина компанії, колишні військові репортери, вийшли з дому, буцімто надійно захищеного від природних катаклізмів. Із великими труднощами, постійно нахиляючись мало не до самої землі, ми дісталися з Альт-Вестерланда до пляжу — і побачили там погнуті флагштоки без прапорів, вирвані з корінням дерева, зірвані з будівель очеретяні дахи, лави й паркани, які літали в повітрі. Та крізь піну прибережних бурунів ми намагалися розгледіти щось більше, ніж могли побачити зблизька: хвилі заввишки з будинок насувалися на західне узбережжя острова. Аж згодом ми довідалися, що цей шторм і повінь наробили вище за течією Ельби, у Гамбурзі, особливо в районі Вільгельмсбурґа: там вода піднялася на три з половиною метри вище норми. Прорвало дамби. Не вистачало мішків із піском. Понад триста людей загинули. Були задіяні спецпідрозділи бундесверу. Той, хто згодом стане канцлером, віддавав правильні накази і запобіг найгіршому…
Ні, на острові Зюльт обійшлося без жертв. Але майже шістнадцять метрів західного узбережжя було затоплено. Біда не обминула, як казали, навіть захищену від води частину острова. Кліф у містечку Кайтум опинився під водою. Ліст і Гьорнум були в небезпеці. Жоден потяг не міг проїхати через дамбу Гінденбурґа.
Коли шторм став слабшати, ми вирішили оглянути заподіяну ним шкоду. Ми хотіли про це написати. Це ми вміли. Такою була наша робота. Так, наприкінці війни всі новини складалися з переліку втрат і поразок, тож наші читачі потребували передусім закликів бути сильними. Я написав був тоді про табори у Східній Пруссії, тамтешні біженці намагалися із Гайліґенбойля перебратися через замерзлу затоку до Віслинської коси, але ніхто, навіть «Сигнал», не захотів друкувати мій репортаж про їхні страждання. Потім я бачив кораблі, переповнені цивільним населенням, пораненими, партійними діячами, бачив, як вони випливали з Ґданська, бачив лайнер «Вільгельм Ґустлофф» за три дні до того як він затонув. Але про це я не написав ні слова. Мені не вдалося створити жодної моторошної елегії й тоді, коли уже палав Ґданськ і те полум’я було видно здалеку, бо я тимчасом, разом із рештками солдатів і цивільними біженцями, намагався прорватися до гирла Вісли.
Я бачив, як вивозили концтабір Штуттгоф, як тих в’язнів, яким удалося пішки дійти до Нікельсвальде, заганяли на пороми, а з них — на кораблі, припнуті на якорі біля гирла річки. Жодної прози жахів, жодної розігрітої «загибелі богів». Я бачив це все — і нічого не написав. Я бачив, як під час зачистки концтабору складали штабелями трупи і як їх спалювали, бачив, як біженці з Ельбінґа і Тіґенгофа з усіма своїми клунками займали порожні бараки. Але я не бачив більше жодного охоронця. Потім з’явилися польські селяни. Час від часу бараки грабували. А бої продовжувалися, бо плацдарм біля гирла Вісли тримався аж до травня.
І все це — на тлі чудової весняної погоди. Я лежав поміж соснами на пляжі, засмагав на сонці — і не написав про побачене жодного рядка, хоча в моїх вухах звучали страждання всіх цих людей: мазурської селянки, яка втратила своїх дітей, старенького подружжя, що пробилося сюди аж із Фрауенбурґа, і польського професора, одного з небагатьох в’язнів концтабору, які лишилися тут. Описувати такі речі мене не вчили. Для цього мені бракувало слів. Так я навчився замовчувати. Я зміг утекти на одному з останніх сторожових суден, що вирушило із Шівенгорста і, незважаючи на обстріли бомбардувальників, другого травня дісталося-таки до Травемюнде.