Тоді я попросив поліцейського, який відповідав за цю ділянку залізниці, цього разу не втручатися. Але облава вже почалася. Прожектори освітили всю територію. З гучномовців лунали команди. Гавкали поліцейські пси. Мені досі вчуваються пронизливі свистки, а перед очима стоять перекошені дитячі обличчя. Якби ж вони хоч плакали, але вони навіть цього вже не могли.
Не питайте мене, що я відчував тоді. Для вашого репортажу я хотів би додати: тоді по-іншому не можна було. Міська влада й особливо поліція мала вказівку втручатися, а не бездіяльно спостерігати. Тепліше стало аж у кінці березня.
1948
Того року ми з дружиною зібралися вперше по-справжньому поїхати у відпустку. Ми отримували дуже невеликі пенсії, тож мусили на всьому заощаджувати навіть тоді, коли рейхсмарка коштувала не надто багато. Але ми обоє не курили, то ж могли на чорному ринку обміняти тютюнові талони — тоді все було тільки на картки, — і це дозволило нам навіть дещо відкласти.
І ось ми поїхали в Алльґой. Але там постійно лив дощ. Моя дружина потім написала справжній римований вірш про це та про все інше, що ми бачили й пережили у горах; це був вірш рейнландською говіркою, бо ми обоє з нею народились у Бонні.
Там були такі слова:
Тимчасом весь пансіонат аж гудів — бо ось-ось мали ввести нові гроші — і всі гадали, коли ж це врешті станеться. І от прийшла-таки звістка: через два дні!
Ось так про це написала моя дружина. Я ж хутенько побіг до сільського перукаря і на старі гроші постригся, до того ж коротше, ніж зазвичай, — як кажуть, про запас. Моя дружина теж сходила в перукарню, де їй пофарбували волосся в каштановий колір, а потім вона вирішила шиконути — і зробила хімічну завивку. Після цього треба було пакуватися. Кінець відпустки! Потяги в усіх можливих напрямках, а особливо в нашому, були переповнені, як тоді, коли їздили по селах у пошуках їжі, але тепер кожен чимдуж поспішав додому, — тому Аннелізе римувала далі:
Так само й ми: щойно прибули до Бонна, відразу ж побігли в банк і забрали ті нещасні копійки, які в нас ще лишалися, бо рівно за тиждень, двадцятого червня, починався обмін.
Спершу всім казали стати в чергу. І це під дощем. Того дня всюди падав дощ, не тільки в Алльґої. Ми простояли три години — такою довгою була та черга. Кожен отримав сорок марок, а через місяць — ще двадцять, але то вже була не рейхсмарка, а німецька марка, бо ж рейху, власне, вже давно не існувало. Це мало би стати відшкодуванням, однак нічого з цього не вийшло. Особливо для нас, пенсіонерів із невеликими пенсіями. Бо вже наступного дня перед нашими очима творилося таке, що аж голова йшла обертом. Раптово, ніби хтось сказав: «Фокус-покус», усі вітрини наповнилися товарами. Шинка, ковбаса, радіоприймачі, якісне взуття, не те, що з дерев’яними підошвами, костюми — з натуральної вовни та будь-якого розміру. Ясна річ, усі ці товари були приховані до пори до часу. Досвідчені спекулянти притримали їх до моменту, коли з’являться справжні гроші. А потім почали говорити, що ми всім цим завдячуємо Ергарду з його товстою сигарою. Але насправді нові купюри потай надрукували американці. І вони ж подбали про те, щоб ця валюта була тільки у так званій Тризонії, а в радянській зоні — ні. Тому росіяни випустили власні марки та перекрили всі шляхи до Берліна, через що потім дійшло до операції «Повітряний міст», а Німеччина була поділена ще й грошима. А їх незабаром стало ще менше. Особливо для таких пенсіонерів, як ми. Тому Аннелізе і написала:
Тож не дивно, що в нашому місцевому осередку товариш Германн сварився: «Звідки раптом узялося стільки товарів? Бо приватна економіка дбає не про задоволення людських потреб, а тільки про власне збагачення…» І це була чиста правда, навіть попри те, що потім стало трохи легше. Однак пенсіонери так і лишилися бідними. Тепер ми могли стояти перед повними вітринами та роздивлятися товари, але не більше. По-справжньому добре було хіба те, що тепер стало можливим, нарешті, купити свіжі овочі та фрукти: вишні — за п’ятдесят пфенігів фунт і цвітну капусту — по шістдесят п’ять за головку. Та ми й далі рахували кожен гріш.