Потім ми перейшли до обговорення маршрутів утечі наших родин. Її сім’я зупинилась у Ростоку, де вона незабаром як донька робітника — її тато був зварювальником на суднобудівельному заводі — вступила до університету, а згодом зробила кар’єру в партії. Мої ж батьки, як ти знаєш, тікали морем і опинилися в Данії, потім — у Шлєзвіґу-Гольштайні, а точніше — у Піннеберзі. Я сказав Інзі: «Ну, нас, на щастя, змило в Ельбу, а звідти — на Захід, де мене й виловили англійці», після чого перерахував їй усі етапи свого шляху: полон у таборі Мюнстер, тітка у Ґьоттінґені, здача екстерном випускних іспитів, перші семестри в університеті, посада асистента кафедри у Ґісені, американська стипендія і таке інше.
Поки ми розмовляли, я подумав собі, як непросто, але водночас і успішно склалася моя доля на Заході: я скинув із себе коричневу сорочку, але ніхто не змушував мене одягати синю.
— Усе це зовнішнє, — сказала Інґа. — Ми вірили у щось, тоді як у вас капіталізм украв усі можливі ідеали.
На це я, звісно ж, заперечив:
— Ну, знаєш, сили віри нам не бракувало й раніше, коли я носив коричневу сорочку, а ти — сніжно-білу блузку і спідницю по коліна!
— Ми були всього-на-всього дітьми, яких збили з пантелику! — відповіла вона.
Після цього вона сиділа, мов кам’яна. Вона завжди це вміла. Ну і, ясна річ, не стерпіла, коли я накрив її долоню своєю. Ця фраза прозвучала так, ніби вона хотіла сказати її самій собі кудись усередину:
— Десь, колись, щось у нас пішло не так.
Наче щось цілком природне, прозвучала моя відповідь:
— У нас теж.
Потім ми перейшли вже до суто ділових питань, обговорювали Дуденівське товариство та його загальнонімецькі суперечки. Насамкінець поговорили про правописну реформу. Ми обоє дотримувалися думки, що ця реформа має бути радикальною, інакше вона не дасть жодної користі.
— Тільки не зупинятися на півдорозі! — вигукнула вона і почервоніла аж до корінців волосся.
Я кивнув і занурився в спогади про своє юнацьке кохання…
1950
Кьольнські хлопці так і прозивали мене — «бублик із вимахоном», бо я ще задовго до війни був пекарем. Я не ображався, бо й справді: після великого Віллі Остерманна мені найкраще вдавався повільний вальс. У тридцять дев’ятому, коли ми востаннє танцювали на карнавалі й кричали: «Кьольну — ура!», хітом програми була «Ти, швидка сарно», і ще й досі повсюдно грають «Вітаю, пане капітане» — пісню, яка зробила безсмертною «Мюльгаймський човник».
Ну а потім почалися жахи. Лише коли війна скінчилася і від нашого найкращого у світі Кьольна лишилися самі руїни, і коли окупаційні війська суворо заборонили влаштовувати наш карнавал, і майбутнє здавалося безпросвітнім, аж тоді я став по-справжньому популярним — через хіт «Ми всі народжені в Тризонії», бо кьольнські пацани не дозволять, щоб їм просто так хтось щось забороняв.
Ну і чорт із ними, з руїнами, ми прикрасили себе тим, що ще мали: червоні мундири, пузаті дядьки, навіть кілька інвалідів із гвардії принца — ми тоді стартували від міських воріт Ганентор.
А ось у сорок дев’ятому вперше все вже було як треба, зі справжньою «королівською трійцею» — Король, Селянин та Дівчина, і тоді ми власними руками почали вичищати сміття із концертного залу Ґюрценіх. Це мало бути символічне дійство, бо ж у Ґюрценіху завжди відбувалося все найкраще.
Лише через рік нам дали офіційний дозвіл. Це був ювілей, бо ж стародавні римляни заснували наше місто, яке назвали Колоніа, у п’ятдесятому році. Нашим девізом стало: «Кьольн, яким він став з 1900-го». Шкода, що не я придумав слова для карнавального шлягеру, і шкода, що їх не придумав жоден із нас, професіоналів, не Юпп Шльоссер і не Юпп Шмітц, — ні, це був такий собі Вальтер Штайн, якому, як я вже казав, під час гоління спав на думку куплет: «Хто б за все це заплатив, хто б нам грошей відвалив?» Що й казати, воно потрапило в самісіньке яблучко: «А хто-хто у нас багатий, а хто нам за все заплатить?..» А розкручував цю пісню один тип із радіо, Фельц. І це було суцільне шахрайство, бо Штайн і Фельц — це насправді одна людина. Цілковита підстава, як воно в Кьольні й водиться, — але пісня звучала на кожному кроці, бо цей Штайн і Фельц упіймали, так би мовити, хвилю. Після грошової реформи в усіх були порожні кишені, ну а в простого люду — тим більше. Але наш Принц Карнавал, Петер III, той завжди був грошовитий, що й казати, — як-не-як оптовий продаж картоплі! А наш Селянин мав свою фірму з виготовлення мармурових виробів у Еренфельді. Наша Діва Вільгельміна теж не бідувала: за статутом її мав грати чоловік, і це був ювелір, що робив золоті прикраси. Ця трійця так і сипала довкола себе грошима, коли в павільйоні на ринку почався жіночий карнавал із базарними перекупками…