На танку висіла табличка-попередження: «Увага! Ви виходите за межі американського сектора». Але кілька підлітків попри все зважилися переметнутись туди — на роверах, а дехто навіть пішки. Ми ж лишилися на Заході. Я не знаю, чи бачила Анна те саме, що й я, чи їй було видно більше. Ми разом дивилися на дитячі обличчя російських піхотинців, які рили траншеї вздовж кордону. А за ними стояли люди, які кидали каміння. Всюди валялося каміння. На танк із каменем у руках! Мені слід було зафіксувати на папері, намалювати цей кидок каменя, написати про це короткий або довгий вірш, навстоячки чи сидячи, але я не провів жодної лінії, не написав жодного слова, — однак жести тих, хто кидав камені, закарбувалися в моїй пам’яті назавжди.
Аж через десять років, коли ми з Анною переживали свій досвід батьківства та материнства, а Потсдамська площа й далі лишалася пусткою, перегородженою Стіною, я написав театральну п’єсу — німецьку трагедію під назвою «Плебеї намагаються повстати», яка однаково дратувала «охоронців храму» по обидва боки Стіни. У чотирьох актах п’єси йшлося про владу та безвладдя, про заплановану й спонтанну революції, про те, чи можна щось змінити в текстах Шекспіра, про підвищення норм і подерту червону шмату, про аргументи й контраргументи, про сміливців та боягузів, про танк і тих, хто кидав у нього каміння, про робітниче повстання одного дощового дня, датоване сімнадцятим червня, придушене, а потім відразу ж назване народним, оббрехане й проголошене святом, — і в кожну наступну його річницю на Заході було щоразу більше жертв автокатастроф.
Натомість на Сході жертв розстрілювали, лінчували, страчували. Багатьох кинули до в’язниці. В’язниця у Баутцені була переповнена. Про все це стало відомо тільки згодом. А тоді ми з Анною бачили лише безвладних — тих, хто кидав камені. Ми стояли на межі Західного сектора і дотримувалися дистанції. Ми дуже любили одне одного і мистецтво, ми не були робітниками, які кидають камені в танк. Але відтоді ми знаємо, що ця битва повторюється знову й знову. І що іноді — хоча і з запізненням на кілька десятиліть — ті, що кидають каміння, навіть перемагають.
1954
І хоча тоді мене не було у Берні, але завдяки радіоприймачу, який того дня в моїй мюнхенській студентській кімнатці був окупований нами, юними економістами, я зміг отримати повноцінне враження про пас Шефера на штрафний майданчик угорців. Момент, коли Гельмут Ран, якого всі називають «босом», на бігу перехоплює м’яч, стоїть у мене перед очима й досі, — а я нині вже аж ніяк не молодий (однак ще досить активний шеф консалтингової фірми, що має головний офіс у Люксембурзі). Отже, Гельмут Ран забирає м’яч, а потім із розгону забиває, точніше, спершу обходить двох суперників, які кидаються йому навперейми, минає ще двох захисників, після чого із відстані майже чотирнадцяти метрів лівою ногою посилає м’яч, ніби бомбу, у лівий нижній кут воріт. У Ґрошича немає шансів. До кінця лишається п’ять чи шість хвилин, а рахунок — 3 : 2. Угорці атакують. Після подачі Кошича м’яч перехоплює Пушкаш. Але гол не зараховують. І жодні протести не допомагають. Версія така, що майор угорської армії був в офсайді. І тут, в останній момент, до м’яча проривається Чібор і цілиться з відстані семи-восьми метрів у найближчий кут воріт, але обидва кулаки Тоні Турека, який зробив дуже гарний стрибок, перешкоджають йому. Ще одна спроба угорців забити гол. А потім свисток містера Лінґа: гру завершено. Ми — чемпіони світу, ми довели всьому світові, ми знову тут, ми більше не переможені, ми співаємо під парасолькою на стадіоні Берна, співаємо біля радіоприймача моєї мюнхенської кімнати, ми кричимо на повен голос: «Німеччина понад усе!»
Але на цьому моя історія ще не завершується. Точніше, вона тут тільки починається. Бо моїх героїв від 4 липня 1954 року звали не Чібор чи Ран, не Гідеґкуті чи Морлок, — ні, багато десятиліть поспіль я, як економіст і консультант, хоч і безуспішно, але опікувався (останнім часом зі свого офісу в Люксембурзі) економічним процвітанням моїх ідолів — Фрітца Вальтера і Ференца Пушкаша. Та вони не хотіли, щоб їм допомогли. Усі мої спроби збудувати мости — і подолати будь-який націоналізм — були марними. Навіть гірше, бо відразу ж після тієї важливої гри між ними виникла смертельна ворожнеча, адже угорський майор звинуватив німецьких футболістів у тому, що вони страждають на тевтонську манію величі, а ще — що вони вживали допінг.