— Вони грали з піною на губах, — сказав Пушкаш.
Лише через багато років — коли він уже працював за контрактом у мадридському «Реалі», але йому все ще було заборонено грати на німецьких стадіонах, — він спромігся написати вибачення. З цього моменту діловим стосункам між Вальтером і Пушкашем нібито ніщо не стояло на заваді, і моя фірма відразу ж взялася бути посередником у їхніх перемовинах.
Однак це знову були абсолютно марні зусилля, до яких мене спонукала любов! Хоча Фрітц Вальтер отримав орден і звання «короля Бетценберґа», проте його робота в рекламній кампанії фірми «Адідас» була дуже низько оплачуваною, як і співпраця з виробником шампанського, яке навіть назвали його іменем, здається, «Почесний напій Фрітца Вальтера» чи якось так. Лише після того як він добре заробив на своїх спортивних бестселерах і здобув переконливу перемогу на чемпіонаті світу, йому вдалося створити в містечку Кайзерслаутерні, неподалік від руїн замку, простенький кінотеатр із букмекерською фірмою у фойє. З цього кінотеатру було більше клопоту, ніж користі. Натомість Вальтер міг би вже в п’ятдесятих роках стати щасливим в Іспанії. «Атлетіко Мадрид» послала до нього вербувальника, давши з собою чверть мільйона доларів готівкою у валізці. Але Фрітц, який завжди був занадто скромним, відмовився і вирішив залишитись у Пфальці, щоб бути королем там і лише там.
Геть інша справа з Пушкашем. Після кривавого повстання в Угорщині він лишився на Заході, не повернувшись із виїзду національної збірної до Південної Америки. Покинув свій популярний ресторан у Будапешті і згодом прийняв іспанське громадянство. У нього не було жодних проблем із режимом Франко, бо він привіз із Угорщини досвід правильної поведінки, адже там його — схоже, як і Затопека в Чехії — постійно називали «героєм соціалізму». Він сім років грав за мадридський «Реал», заробив мільйони, які вклав у фабрику виробництва салямі. «Ковбаси Пушкаша» експортувалися навіть за кордон. До того ж цей ненаситний гурман, якому постійно доводилося боротися із зайвою вагою, був власником вишуканого ресторану «Панчо Пушкаш».
Ясна річ, обидва мої герої намагалися продати себе, але так і не зуміли об’єднати зусилля, щоб стати пропозицією «два в одному». Навіть мені та моїй фірмі, яка спеціалізувалася на злитті капіталів, не вдалося перетворити в ділових партнерів сина робітника з передмістя Будапешта та колишнього помічника банкіра з Пфальца — щоби, приміром, запропонувати продавати салямі Пушкаша разом із шампанським Фрітца Вальтера, і за допомогою спільних прибутків примирити провінціала та зірку міжнародного масштабу. Обидва були дуже недовірливо налаштовані щодо будь-яких об’єднань, тож відмовилися (або вповноважили когось відмовитися від свого імені).
Угорський захисник, здається, досі переконаний, що тоді, у Берні, не було офсайду, і справедливим був би рахунок 3 : 3. Можливо, він вважає, що суддя Лінґ помстився таким чином за матч, який відбувся за рік до того в Англії, коли угорцям удалося на священному англійському стадіоні «Уемблі» перемогти англійців із рахунком 6 : 3. А секретарка Фрітца Вальтера, яка невтомно охороняє від небажаних відвідувачів цього «бетценберзького короля», відмовилася прийняти в подарунок навіть салямі Пушкаша, яку я приніс особисто. Мені досі болить ця поразка. Мабуть, саме тому в мене час від часу з’являється думка: а що було би з німецьким футболом, якби суддя після удару Пушкаша не свиснув «офсайд», а потім ми під час додаткового часу пропустили ще один м’яч або ж програли в неминучій у такому випадку повторній грі й пішли з поля не як чемпіони світу, а знову як переможені…
1955
Наш будинок був готовий уже навесні. Частину коштів на його зведення тато здобув завдяки пільговій будівельній угоді, яку йому як чиновникові вдалося підписати з однією з інвестиційних фірм — здається, «Вюстенрот» — «на цілковито надійних із фінансової точки зору умовах», як він тоді вважав. Щоправда, цей дім, у п’яти з половиною кімнатах якого вже незабаром мали зручно розміститися не лише ми, троє дівчат, а й мама з бабусею, не був захищеним від повітряних нальотів, хоча тато не раз наголошував, що ні на чому заощаджувати в цій справі не збирається. Ще під час планування він надсилав лист за листом до будівельної фірми та відповідних інстанцій, додаючи фотографії атомного гриба над американськими випробувальними полігонами та бомбосховищ у Хіросімі та Нагасакі — останні, як він стверджував, «практично не постраждали». Він навіть надсилав туди досить невмілі власні креслення підвалу для шести-восьми осіб — зі шлюзом, дверима, що зачиняються під зовнішнім тиском, і аварійним виходом схожої конструкції. Тож можна собі уявити, яким сильним було його розчарування, коли він не знайшов розуміння щодо потрібності усіх цих, як він казав, «запобіжних заходів, необхідних більшій частині мирного населення в наш атомний час». Будівельна фірма дала йому зрозуміти, що не має відповідних вказівок від уряду.