При цьому тато не належав до тих, хто активно виступав проти атомної бомби. Він вважав її неминучим злом, з існуванням якого слід змиритися, поки мир у всьому світі перебуває під загрозою з боку СРСР. Але він точно рішуче засудив би пізніші спроби бундесканцлера припинити всі дискусії про цивільну оборону.
— Усе це тільки передвиборчі технології, — лунає в моїх вухах його голос. — Просто він не хоче тривожити населення, а атомну зброю вважає лише звичайним наступним етапом розвитку артилерії, ще й сам собі здається при цьому хитрим, мов старий лис.
Однак незаперечним фактом є те, що невдовзі наш будиночок, який згодом почали називати «домом трьох дівчат», був готовий. І роботу в саду теж можна було починати. Нам дозволили допомагати садити фруктові дерева. При цьому не лише ми, а й мама зауважила, що тато намагається викроїти і лишити незасадженим досить великий чотирикутник у затінку. Аж після того як бабуся влаштувала йому за своїм звичаєм суворий допит, він зізнався у своїх планах обладнати там «достатньо недорогий» підземний бункер, про який він довідався, вивчаючи практики сучасного швейцарського підходу до цивільної оборони. Але активно впроваджувати цей план у життя він почав лише після того, як улітку всі газети повідомили жахливі подробиці військових навчань, що відбулися 20 червня 1955 року під назвою «Операція “Карт-бланш”»: тоді вся Німеччина, а не лише ФРН, була оголошена майданчиком для гіпотетичних військових дій із застосуванням атомної зброї. З’ясувалося, що за таких умов, навіть за найбільш приблизними розрахунками, у списку загиблих могли опинитися понад два мільйони людей і ще три з половиною мільйони було б поранено, — ясна річ, не рахуючи східних німців.
На жаль, тато не дозволив нам допомагати йому в цій справі. Тривалі суперечки з будівельним відомством призвели до того, що він, за його власним висловом, «міг покладатися лише на власні сили». Навіть бабуся не здатна була його зупинити. Особливо коли стало відомо, яка небезпека криється у буцімто радіоактивних хмарах, які постійно мандрують довкола земної кулі та будь-якої миті можуть вибухнути, спричинивши так званий «fall out», і навіть гірше: з’ясувалося, що такі хмари у п’ятдесят другому році були помічені над Гайдельберґом та околицями, тобто просто над нами. Цей факт переконав навіть бабусю в тому, що «колупання в землі», як вона це називала, — потрібна річ, і вона профінансувала кілька мішків цементу.
Цілковито сам, без жодної сторонньої допомоги — а тато працював начальником відділення у кадастровому відомстві — він викопав яму завглибшки чотири з половиною метри. На вихідних він, знов-таки без жодної сторонньої допомоги, забетонував круглий фундамент. Зумів відлити з бетону входи та виходи зі шлюзовими камерами. Тут його похвалила навіть мама, яка досі ставилася до цього проекту радше стримано, ніж із ентузіазмом. Можливо, саме це спонукало його й надалі відмовлятися від будь-якої сторонньої допомоги, навіть коли справа дійшла до виливання з бетону купола нашого, як він його назвав, «цілковито надійно захищеного від атомної небезпеки родинного бункера». Це також йому вдалося. Нещастя сталося тоді, коли він знаходився всередині своєї будівлі й перевіряв її міцність. Обшивка тріснула — і його засипало уламками бетону. Допомога надійшла надто пізно.
Ні, ми не завершили цю його справу. Заперечувала не лише бабуся. Я ж пішла навіть далі — і брала участь у великодніх демонстраціях проти використання атомної енергії, що точно не сподобалося би татові. Багато років я ходила на такі марші. А в зрілому віці, разом зі своїми синами, протестувала в Мутланґені та Гайльбронні — проти ракет «Першинґ». Але, як нам усім відомо, це не дуже допомогло.